Андрій Курков - Ключі Марії

З сусіднього столика пролунав сміх:

— Але ж ти гарно її відбрив, — гукнув п’яненький офіцерик. — В кашубки захуда дупка! Га-га-га-га!

Дівчина з ображеною міною відійшла до своїх подруг. Олесь пив вино і думав про Арету. Коли вино закінчилося, поплівся додому, похитуючись і бурмочучи собі під ніс нісенітниці.

За чверть до півночі Бісмарк зупинився перед своїми дверима.

«Напевно, вже сплять», — подумав і вставив обережно ключ у замкову щілину.

У повній тиші через каламутне шкло дверей падало в коридор світло. Це поєднання тиші і домашнього затишного світла породило в стомленій тривалою дорогою голові Бісмарка несподівану підозру. Йому здалося, що «брат» Коля і Ріна-Марія, як втомлене одне від одного подружжя, лежать зараз на канапі і обоє читають книжки. Від цієї уявної картинки його губи скривилися. Але тільки на мить, бо відчув себе ідіотом. Звичайно, це його помешкання, і він міг вимагати від своїх гостей поваги до його власності. Але навіть якщо б вони й кохалися, в цьому акті не було б неповаги ані до його квартири, ані до його канапи!

Згадалися давні Рінині слова про те, що канапа запрошує до розпусти і провокує на короткотривалі зв’язки.

Він похитнув головою, проганяючи з неї уявну дурість. Роззувся, зняв куртку. Залишив наплічник і торбинку в коридорі і без стуку увійшов до кімнати.

Погляд усе одно перш за все ковзнув на неакуратно застелену канапу. Здивувавшись відсутності дівчини, він повернув голову ліворуч, до столу і балкону. І зустрівся поглядом з Колею. Розгубленість на обличчі «брата» Колі особливо сильно підкреслював синець під оком. На одному моніторі виднілася картинка, розбита на квадрати, на другому — панель «комп’ютерних інструментів» якоїсь програми. Поява господаря квартири відволікла Колю від роботи.

— А де Ріна? — поцікавився Олег.

— Ну, я не сторож сестрі своїй... і не буду з нею битися, — після недовгої павзи знехотя відповів Коля. — Я намагався не пустити її, але вона знесла мене з дороги одним ударом...

— Ого! І давно це було?

— Години три тому.

— А куди вона пішла?

— Не знаю. Вона щось плела про те, що світові загрожує небезпека. І що їй кудись конче потрібно йти. Когось попередити. Вона одяглася. Я забіг наперед, спробував зупинити і ось. — Він торкнувся пальцем синця.

— Але ж майже ніч, — Бісмарк підійшов до балконних дверей. — Треба її знайти.

— Добре, я піду. — легко погодився Коля.

— Іди! — погодився Олег.

Залишившись один, Олег дістав з шафки чорний пакет з посилкою, отриманою на зберігання від Клейнода. Виклав його на кухонний столик. Оглянув з усіх боків. Раптом Бісмаркові перехотілося відкривати цю посилку. Якщо вона лежала запакованою півсторіччя, чому б її не залишити недоторканою ще на півсторіччя? Він розумів, що всі ці дурниці лізуть у голову через втому, через бажання всіх послати подалі і лягти спати.

Але, рішуче взявши ніж для хліба, надрізав бічний шов і пальцями став розтягувати стару тканину. На стіл посипався розкришений сургуч. Під сірою старою тканиною виявився щільний паперовий пакунок, теж перетягнутий мотузкою. Газетний папір уже вижовк. Від назви газети «Правда» повіяло стародавньою вічністю. Олег випростав її, щоб перевірити дату: 25 квітня 1971 року.

Далі розгортав пакунок рішучіше, розриваючи паперовий сувій, поки з нього не вивалився важкий чорний ключ. Про всяк випадок, відклавши ключ набік, обстежив пожмакані клапті газет. Серед них була також складена вчетверо газетна вирізка.

Вона зацікавила Бісмарка.

«У мальовничому урочищі Церковщина, розташованому в кленово-буковому лісі поруч з Києвом, відкрився новий санаторій Міністерства внутрішніх справ СРСР з широким комплексом лікувальних послуг. Крім відділення грязелікування і фізіотерапії в санаторії вперше буде проводитися лікування електричним світлом. Кілька видів підводного масажу допоможуть швидко стати на ноги тим, хто страждає від хворих суглобів. У давні часи цей ліс належав церковникам з Печерської Лаври, але вже з 1922 року він став приносити користь нашому соціалістичному суспільству. У 1922 році тут запрацювала виправна колонія для малолітніх злочинців, що дала тисячам своїх вихованців путівку в чесне доросле життя».

Дочитувати акуратно вирізану статтю Бісмарк не став. Тільки глянув на сіру «зернисту» фотографію приземистої двоповерхової будівлі. Взяв до рук важкий ключ. Сховав до шухляди. Пакувальний папір запхав у відро для сміття під мийкою. Перевірив час. Майже половина першої ночі.