Андрій Курков - Ключі Марії

А вони пропливали залою, легкі й повітряні, офіцер наче позбувся своєї ваги, йому навіть не заважали чоботи й галіфе, він крутив Аретою і так, і сяк, вів її з краю в край, смикав за руку до себе, перегинав у пасі, а вона тоді сміялася, волосся її розліталося, накриваючи його обличчя суцільним віялом. Аретине тіло було покірне й розслаблене, воно мовби само знало, куди має рухатися і як реагувати на кожен такт. Для них, занурених у музику, не існувало нічого і нікого, вони пролітали залою, заглибившись у танець, сповнений пристрасті й почуттів, живучи лише ним і дивлячись лише одне одному в очі. Здавалося, ще мить — і він її поцілує, настільки близько нахилялися його вуста до її звабливих вуст. Він був у захваті й кивнув солістові, щоб не переставав співати, і той затягнув пісню з самого початку. Публіка кричала «Браво!!!» і била в долоні. На диво цей грубас навіть не впрів, він був повен енергії й азарту. А швейцар несподівано вигукнув на повен голос:

— О! Вона навіть змусила його усміхатися!

Мабуть, він його знав з іншого боку, бо справді обличчя кабана запроменіло усміхом, він аж іскрився, заливався сміхом, скалячи зуби, щось вигукуючи і закидаючи голову назад, ощасливлюючи ще й стелю своїм непереборним щастям.

Стежачи за ними, Олесь відчував, як серце стискає страх і розпач. Йому здавалося, що зараз станеться щось непоправне, щось таке, чому він не зможе зашкодити, але мусив, мусив уберегти її. Не усвідомлюючи до кінця, що чинить, він посунув до входу в ресторацію. На мить утратив Арету з поля зору, бо одна з колон затулила її, і в цей момент, коли до дверей зосталося лише кілька кроків, пролунав постріл, а за ним — дикий вереск. Музика втихла, співак замовк. З дверей ресторації стала вивалюватися перелякана публіка. Хлопець змушений був відступити на другий бік вулиці, щоб краще бачити. В залі панувала панічна метушня, жінки без кінця кричали всіма голосами. Посередині зали лежав, скрутившись бубликом застрелений офіцер. Він ще жив і сіпався. Куля, мабуть, прострелила йому живіт, бо він притискав до нього обидві скривавлені руки. Поруч лежав маленький пістолетик. Де вона його ховала?

На Арету накинулася ціла купа військових, когось вона відкинула ногами, комусь зламала носа, але їх було надто багато, вони повалили її на підлогу і стали в’язати руки ременями. А на рецепції, приклавши слухавку до вух, кричав істерично збабілим голосом швейцар:

— Оберштурмбанфюрер Кессель! Оберштурмбанфюрер Кессель!

Олесь стояв у темній заглибині брами і цокотів зубами. Він нічим не міг тепер їй помогти. Він лише міг, з’явившись на залі кілька хвилин тому, зіпсувати цей замах, бо, можливо, побачивши його, вона б не стріляла. Хоча... вона була завше тверда й цілеспрямована. Що для неї він?

У вікнах будинків траскали віконниці, висовувалися зацікавлені голови, хтось когось гукав, здалеку залунала поліцейська сирена. З авта на ходу вистрибувала поліція і кричала до тих, що розбігалися: «Гальт! Гальт!» Олесь почав тихо відступати, тримаючись темного муру. Він був геть причмелений і витверезілий, йому хотілося кричати, сльози мішалися з краплями дощу, і він брів навмання, не звертаючи уваги на калюжі.

«Ліквідатор! Ліквідатор! — крутилося в голові. — Ось чим вона займається. Діва, що сіє смерть... Де вона могла ховати той маленький пістолетик? Хіба що в рукаві. Праву руку стискав Кессель, там пістолетика бути не могло, отже, він був у рукаві лівої руки, яка лежала в Кесселя на рамені. Мабуть, вона його заклала собі в рукав, коли була в туалеті. А я гадав, що то вона пішла виплакатися після моїх розчулених слів».

Несподівано він упіймав себе на тому, що ледь не навмисне накручує свій роздратований настрій. Це безглуздо. Вона вбила, мабуть, когось значного. Хіба це не героїзм? Вбила, принісши в офіру себе, свою молодість і вроду.

Він зупинився біля освітлених вікон кнайпи з написом «Nur für Deutsche», вийняв хустинку, витер мокре обличчя і сміливо зайшов усередину. На нього ніхто уваги в загальному гармидері не звернув, сюди ще не докотилася новина про вбитого Кесселя. Він узяв пляшку мадярського вина і сів під стіною. До нього відразу підсіла напацькана дівчина і ламаною німецькою запитала, чи він не бажає, аби вона скрасила його товариство.

— Ні, — відповів Олесь бездоганною німецькою, — я сплю лише з арійками.

— Звідки ви взяли, що я не арійка? Я арійка.

— Аякже! Ти не знаєш німецької.

— Я кашубка.

— Як для кашубки в тебе захуда дупка, — ляпнув він, аби вона відчепилася.