Андрій Курков - Ключі Марії

Він зайшов до крамниці, привітний пан Вірт відразу вигулькнув з-під ляди.

— О, пан маляр! Ви ще тут? Я бачу багато хто з ваших подався на визволені терени. Запасалися в мене харчами на дорогу.

— А є ще чим запасатися?

— О, для своїх є. Маю свіжий смалець зі шкварками. Цілу бочівку. Чорний хліб учорашній, але то навіть добре для шлунку. Запакувати?

Олесь кивнув. Крамар загорнув смалець в цупкий папір.

— Дивіться, щоб не потік, — застеріг. — Така спека... Але не маю бляшанок. Скінчилися. А, зрештою, вам недалеко. В цікаві часи живемо, нє?

— Ще б пак, — погодився Олесь і попрощався.

Батько сидів за столом і писав. Олесь передусім перекинув смалець до слоїка і сховав до заморозника. Тоді запитав:

— Тату, може, хочеш перекусити?

— А що є?

— Хліб зі шкварками і смальцем.

— Добре, намасти мені. І чаю загрій.

— Ти дуже зайнятий?

— Та трохи є, а що?

— Зараз я приготую перекуску, а ти зробиш маленьку перерву.

Курилас поглянув на Олеся з подивом і кивнув.

Олесь намастив кілька скибок хліба смальцем, покраяв цибулю і налив чаю. Коли вони сіли на кухні за столом, Олесь переповів усе, що сьогодні почув від Освальда. Батько чемно слухав, лише час від часу невдоволено похитуючи головою.

— І тут мені спокою не дадуть, — буркнув з незадоволеною міною.

— Але тут ти маєш кращу позицію, бо вони не знають всього того, що знають чекісти. Ти можеш вигадати будь-яку історію.

— Але ж ти кажеш, що вони теж шукають Діву... Себто Арету.

— Шукають. Але не пов’язують її з тобою. Однак треба підготуватися. Ти мусиш таки щось їм розповісти. Зокрема, чому ти так цікавив чекістів. Отже, в тій версії Діва мусить бути. Але не до кінця. Тобто... висловлюй сумнів у тому, що вона існує. І переконуй їх, що все це, ти вважаєш, є красивою легендою... Зрештою, як ти й казав тому чекістові.

Курилас трохи подумав і вдарив себе по коліні:

— Шляк трафить! Ніц не розумію. Вони полюють за Аретою, і вона в небезпеці. А ми не повинні їй ні в чому признаватися?

— Ні. Я ж тобі вже пояснив. Тут річ не в ній, а в підпільниках.

— Наших підпільниках! — професор підняв вказівного пальця догори і похитав головою. — Коли закінчиться це безглуздя?

— Боюся, не так скоро. А зрештою... ми й так не знаємо, куди поділася Арета.

Після тригодинної прогулянки вулицями Ормоса, після сходження до найближчого мініатюрного селища, посеред якого стояла така ж мініатюрна церква святих Анаргірі і Нектаріоса, Бісмарк повернувся в Ормос на набережну. Повертатися до себе не мало сенсу, як, здавалося, не мало вже й сенсу розшукувати тут старого археолога.

Безлюдна набережна була щедро осяяна сонцем. Вітерець з моря залишав на губах приємний, солонуватий присмак. Поруч гримнули двері, і Олег обернувся. Побачив місцеву жінку, скромно зодягнену. Вона вийшла з каварні,що мала назву, яку прочитати правильно міг би, напевно, тільки грек.

— Лісопоті, — спробував, зупинившись, Олег. — Ні, це розділене «о» більше схоже на «ф»...

Піднявся на дерев’яний настил тераси. Піддашок над нею міг захистити тільки від сонця, пофарбовані в зелений колір тонкі стовпчики, які утримували його, здавалися надто тендітними. Всередині ресторанчика дзвеніла тиша. Ні музики, ні увімкненого телевізора. І жодного клієнта.

Олегові тут відразу сподобалося. Він скинув наплічник, вийняв ноут на стіл. Сів і витягнув під столиком ноги, що гуділи від безперервної ходи. Роззирнувся. Цілком затишно. Барна стійка, як дерев’яний відсік корабля, зі стелі звисають пофарбовані шматки канатів — синій, зелений, червоний. На маленькому столику перед барною стійкою — миска з двома білими емальованими глечиками для води. На стіні — вузька шафка. У ній — по-військовому рівненька шеренга пляшечок узо, ракії та іншого місцевого міцного алкоголю. Всі різні.

— Ні! — рішуче сказав собі Олег. — Сьогодні тільки каву.

І тут, немов за бажанням клієнта, з дверцят, що відчинялися всередину барного «корабельного» відсіку, виглянув чи то офіціант, чи то кухар.

— У нас дуже свіжі кальмари. — Сказав він англійською.

Бісмарк розцвів. Заусміхався так, ніби побачив старого доброго знайомого. Не через кальмарів, звичайно, а тому, що почув англійську.

— Дякую. Поки що не треба, — сказав він. — Спочатку каву.

Блиск в очах грека злегка згас, але він, не прибравши з лиця посмішки, кивнув і підійшов до великої кавоварки.