Пауло Коэльо - Хіппі

І щоб це кохання, про яке стільки людей говорили, стільки його переживали, страждали від нього, — щоб це кохання повело до того незнаного, яке тепер мені відкривається. І, як сказав колись один поет, щоб воно повело мене до землі, де не існує ні сонця, ні місяця, ні зірок [53] Ця фраза є усталеною формулою у світотворчих міфах багатьох народів; решта, очевидно, — слова самого автора. , ні смаку вина на губах, а тільки Інший, той, кого зустріну, тому що ти відкрив мені шлях.

І щоб я могла йти, не потребуючи ніг, бачити, не потребуючи очей, летіти, не прохаючи, аби в мене виросли крила.

Пауло дивувався й радів водночас. Обоє вони входили в незвідане, з його страхами й дивами. У Стамбулі — місті, де можна було б оглянути стільки видатних пам’яток, — вони відвідали власні душі, і не було нічого кращого й наснажливішого за це.

Він підвівся, обійшов стіл і поцілував її, знаючи, що це суперечило місцевим звичаям, що відвідувачі могли б сприйняти це як образу, — та все одно поцілував її з любов’ю, та без хіті, з бажанням, та безгрішно, бо знав, що це був їхній останній поцілунок.

ін не бажав зруйнувати магію миті, та все одно мав запитати.

— Ти чекала на це? Ти була готова?

Карла не відповіла, тільки всміхнулася, і він ніколи не дізнався відповіді — і це було справжнє кохання, питання без відповіді.

Він вирішив провести її до автобуса. Пауло вже повідомив водієві, що лишається тут — вивчати те, що йому потрібно вивчити. На мить відчув бажання повторити славетну фразу з «Касабланки»: «У нас завжди буде Париж» [54] Ідеться про славетний фільм виробництва США (1942 р.). Ці слова головний герой при розставанні каже своїй подрузі. . Та розумів, що це буде дурістю; крім того, йому треба поспішати, аби повернутися до зеленого залу й до безіменного вчителя. Люди в автобусі вдавали, що нічого не бачать. Ніхто не попрощався з ним, бо ж ніхто — крім водія — не знав, що тут був кінцевий пункт його подорожі.

Карла обійняла його, не кажучи нічого, але могла відчути його кохання як щось майже фізичне, як світло, що дедалі яскравішає, ніби ранкове сонце сходить і осяює спочатку гори, потім міста, потім рівнини, потім море. Двері зачинилися, і автобус рушив. Він ще встиг почути чийсь голос в автобусі: «Ей, ще бразилець не сів!» Та автобус уже віддалився. Колись він знову зустріне Карлу, щоб дізнатися, як минула решта подорожі.

лютому 2005 року, коли він уже був відомим усьому світу автором, Пауло мав прочитати велику доповідь в Амстердамі. Уранці того дня один із центральних голландських телеканалів узяв у нього інтерв’ю в колишній нічліжці, перетвореній тепер на готель для некурців із високими цінами та маленьким, але відомим розкішним рестораном.

Він більше ніколи не мав звісток від Карли. Путівник «Європа за п’ять доларів на день» перетворився на «Європу за тридцять доларів на день». «Парадізо» був зачинений (його відчинять знов за кілька років, уже як місце проведення концертів), площа Дам обезлюдніла — це була просто площа з тим загадковим обеліском посередині, про який він так ніколи й не дізнався — і далі не прагнув знати, — що він символізує.

Пауло відчув спокусу прогулятися вулицями, якими вони колись прямували до дармового ресторану, але із ним завжди був хтось із організаторів. Тому вирішив повернутися до готелю й підготуватися до вечірнього виступу.

Була слабка надія, що Карла, знаючи про його перебування в місті, прийде, аби знов зустрітися. Він гадав, що вона не затрималася надовго в Непалі, як і він відмовився від ідеї стати суфієм, хоча витримав майже рік і навчився речей, якими користатиметься до кінця життя.

Під час виступу він розповів частину історії, про яку йдеться в цій книжці. І якоїсь миті не стримався й запитав:

— Карло, чи ти тут?

Ніхто не підвів руку. Можливо, вона й була там, можливо, навіть не чула про його перебування в місті, а можливо, і прийшла, та воліла не повертатися в минуле.

Воно й на краще.

Женева, 3 лютого 2018 року

сі персонажі книжки не вигадані, проте — за винятком двох — їм змінено імена через повну неможливість знайти їх (прізвищ я не знав).

Я використав епізод з ув’язненням у Понта-Ґросі (у 1968 році) і додав деякі подробиці двох інших, яких зазнав під час військової диктатури (у травні 1974 року, коли я писав тексти до пісень).