Пауло Коэльо - Хіппі

Вона кілька секунд підшукувала слова.

— ...ніби я пройшла через якісь двері й залишила весь знайомий світ позаду, разом із тривогами, депресіями, сумнівами. Життя здається простішим і водночас багатшим, веселішим. Я вільна.

Карла почала трохи заспокоюватися.

— І я бачу кольори, яких ніколи не бачила, небо здається живим, хмари вимальовують речі, які я неспроможна збагнути, але певна, що вони вимальовують послання для мене, щоб вести мене вперед. Я в злагоді сама із собою й не зважаю на зовнішній світ: я сама є світом. Я володію мудрістю всіх, хто жив переді мною й залишив слід у моїх генах. Я — це мої мрії.

Вони пройшли повз кафе, таке ж, як і сотні інших у тому районі. Марі й далі мурмотіла «яке чудо!», і Карла попросила припинити, бо зараз вони таки зайдуть у відносно заборонене місце, відвідуване лише чоловіками.

— Вони знають, що ми туристки, і, сподіваюся, нічого нам не зроблять і не виженуть нас. Але, будь ласка, тримай себе в руках.

Так воно й сталося. Вони ввійшли, вибрали столик у кутку, усі здивовано подивилися, не одразу зміркувавши, що ці дві дівчини не знають тутешніх звичаїв, і повернулися до своїх розмов. Карла замовила м’ятний чай із великою порцією цукру — вважалося, що цукор допомагає послабити галюцинації.

Та Марі повністю перебувала під їх впливом. Вона говорила про променисті сяйва довкола людей, казала, що здатна керувати часом і кілька хвилин тому змогла поговорити з душею одного християнина, загиблого в битві тут, на місці, де стоїть кафе. Християнин перебував у цілковитому спокої, у раю й був радий знову мати можливість поспілкуватися з кимось на землі. Він збирався попросити передати послання його матері, та, коли зрозумів, що минули століття, відколи вона померла — таку інформацію надала йому Марі, — відмовився й подякував, одразу зникнувши.

Вона пила чай, ніби вперше в житті. Жестами й зітханнями намагалася передати, наскільки це смачно, але Карла попросила її опанувати себе, а вона знову відчула «вібрацію», що огортала її приятельку, в аурі якої тепер з’явилося кілька світлистих отворів. Чи це якийсь недобрий знак? Ні. Отвори здавалися старими ранами, що швидко затягувалися. Марі спробувала її заспокоїти — вона могла це зробити, зав’язати будь-яку розмову й вести її в повному трансі.

— Ти закохана в бразильця?

Карла не відповіла. Один зі світлистих отворів, здавалося, трохи зменшився, і вона змінила тему.

— Хто це винайшов? І чому його не роздають безплатно всім, хто шукає єдності з невидимим, такої необхідної, щоб змінити наше сприйняття світу?

Карла розповіла, що LSD був відкритий випадково в найнесподіванішому кутку світу — у Швейцарії.

— У Швейцарії? Єдині відомі продукти якої — це банки, годинники, корови та шоколад?

— І лабораторії, — додала Карла. — Він був спочатку відкритий для лікування певної хвороби, не пам’ятаю якої. Аж доки той, хто його синтезував — чи винайшов, можна сказати, — не вирішив кількома роками потому спробувати трохи речовини, яка вже приносила мільйонні прибутки фармацевтичним компаніям в усьому світі. Він проковтнув дрібочку й поїхав додому велосипедом — війна була в розпалі, і навіть у нейтральній шоколадній, годинниковій та коров’ячій Швейцарії бензин видавали за талонами, — коли помітив, що все бачить інакшим.

Стан Марі потроху змінювався. Карла вирішила, що треба продовжувати розмову.

— Так от, цей швейцарець — ти мене запитаєш, звідки я знаю всю цю історію: річ у тім, що недавно в одному журналі, який я зазвичай читаю в бібліотеці, з’явилася велика стаття про це, — цей науковець помітив, що вже не може їхати сам... Він попросив одного з асистентів супроводити його додому, а потім вирішив, що краще їхати не додому, а до лікарні, бо, очевидно, у нього інфаркт. Та раптом він, за його ж словами — я передаю приблизно, бо не пам’ятаю точно — «почав бачити раніше ніколи не бачені кольори, фігури, яких ніколи не помічав і які не зникали, навіть коли заплющував очі. Ніби у великому калейдоскопі, що розкривався й закривався своїми кругами й спіралями, вибухаючи кольоровими водограями, плинучи, немов ріки радості». Ти мене слухаєш?

— Більш-менш. Я не знаю, чи спроможна підтримувати розмову — дуже багато інформації: Швейцарія, велосипед, війна, калейдоскоп. Чи не могла б ти розказати простіше?

Червоний прапорець, зупинка. Карла замовила ще чаю.

— Зберися. Дивися на мене й слухай, що я розповідаю. Сконцентруйся. Це нездужання швидко мине. Маю в дечому зізнатися: я дала тобі лише половину дози, яку зазвичай сама вживала.