Пауло Коэльо - Хіппі

— Я не можу зостатися сама. Нехай ми вдвох ще помандруємо цим позаземним світом.

Жак побачив, що донька навіть не дивилася на нього, проказуючи лише: «Яке чудо!» — вдивляючись у стелю. Може, коли вони заходили, хтось запропонував їй гашиш і вона взяла? Та вона вже була дорослою й цілком могла дбати про себе — він залишив її з Карлою, цією дівчиною, що завжди обганяє час і завжди прагне показати, що вона досвідченіша й обізнаніша за інших, хоча за ці два дні в Стамбулі вона дещо — тільки дещо — пом’якшала у своїй поведінці.

Він пішов далі й загубився в натовпі. Карла взяла Марі під руку.

— Виходьмо негайно звідси.

— Але ж усе таке гарне. Поглянь на кольори: яке чудо!

Карла не питала — вона наказувала й помалу тягла її до виходу.

До виходу?

А де вихід? «Яке чудо!» Дівчина дедалі більше почувалася в захваті від того, що бачила, і була цілковито пасивною, доки Карла питала в різних людей і одержувала різні відповіді про те, як пройти до найближчого виходу. Вона почала нервуватися: мандри базаром були не менш приголомшливі, як під LSD, і, якби обидві речі поєдналися, не відомо, куди б там припливла Марі.

Звичайне поводження Карли — агресивне, владне — знов повернулося до неї; вона ходила то в один бік, то в інший, але не могла знайти ворота, через які вони зайшли. Можна було б почати вертатися тим самим шляхом, але тепер кожна секунда ставала дорогоцінною: повітря було важке, люди пітніли, ніхто ні на що не звертав уваги, крім як на те, що купує, продає чи обмінює.

Нарешті їй прийшла в голову ідея. Замість шукати треба було йти по прямій, лише в одному напрямку, адже раніше чи пізніше вона натрапила б на мур, який відділяв найбільший храм споживання, що вона тільки бачила, від зовнішнього світу. Карла визначила для себе пряму лінію, прохаючи Бога (Бога?), щоб вона виявилася найкоротшою. Поки вони йшли в обраному напрямку, їх безліч разів перепиняли люди, що хотіли продати товар, але вона їх відштовхувала без жодних церемоній, не думаючи про те, що її теж могли штовхнути у відповідь.

По дорозі вона натрапила на молоденького хлопця з ледве помітними вусиками, який, певно, щойно ввійшов, бо здавалося, що він щось шукає. Зібравши весь свій шарм, звабливість, здатність переконувати, вона попрохала його провести її до виходу, мовляв, у її сестри напад божевілля.

Хлопець глянув на сестру й побачив, що вона й справді не тут, а десь далеко-далеко. Він хотів трохи побалакати, сказати, що один його дядько, який тут працює, може допомогти, але Карла переконувала, що вона знає симптоми і все, що тепер потрібно, — трохи свіжого повітря й більш нічого.

Знехотя, розуміючи, що назавжди згубить із поля зору двох таких гарних дівчат, хлопець повів їх до одного з виходів — менш ніж у двадцяти метрах від того місця.

Опинившись поза базаром, Марі урочисто вирішила облишити свої мрії про революцію. Ніколи більше вона не скаже, що є комуністкою, котра бореться за звільнення робітників, гноблених господарями.

Так, вона обрала хіпівську манеру вдягатися, тому що іноді варто бути модним. Так, вона розуміла, що батько трохи занепокоєний цим і почав гарячково дошукуватися, що б це могло означати. Так, вони їхали до Непалу, але не для того, щоб медитувати в печерах або вчащати до храмів — її метою було ввійти в контакт із маоїстами, які готували велике повстання проти того, що вони вважали архаїчною й тиранічною монархією, керованою королем, байдужим до страждань свого народу.

В університеті вона познайомилася з одним маоїстом, який сам покинув країну й поїхав до Франції з метою привернути увагу до кількох десятків жорстоко вбитих партизанів.

А тепер усе не мало значення. Марі крокувала з голландкою звичайнісінькою вулицею, без жодних приваб, і їй здавалося, що все набуло більшого значення, що вона йшла ніби по інший бік облуплених стін і людей, які крокували, схиливши голову й не дивлячись у вічі.

— Ти щось помічаєш?

— Я нічого не помічаю, крім осяйної усмішки на твоєму обличчі. Цей наркотик винайшли не для того, щоб привертати увагу.

Марі між тим дещо помічала: її приятелька була знервована. Їй не треба було нічого пояснювати, вона розуміла це навіть не з тону її голосу, а з «вібрації», яка йшла від неї. Вона завжди ненавиділа слово «вібрація», не вірила в такі речі, але тепер бачила, що це правда.

— Чому ми вийшли з того храму, де були?

Карла дивно поглянула на неї.

— Я знаю, що ми не були ні в якому храмі, я просто образно кажу. Я пам’ятаю, як звуть мене, тебе, місто, по якому йдемо, — Стамбул, — тільки мені все видається інакшим, ніби...