Пауло Коэльо - Хіппі

Вона звернула на нього очі, у яких уже близькі сльози змінились іскринками.

— Чому ти тут, у цьому місці мрій? Тому що я цього захотіла. Тому що потребувала компанії й вирішила, що ти ідеальний варіант, навіть з усіма твоїми помилками — танцювати з крішнаїтами, удаючи із себе вільну людину, піти в Дім висхідного сонця, щоб показати сміливість, коли насправді це було дурістю. Погодитися на поїздку до вітряка — до вітряка! — ніби поглянути на рівнини Марса.

— Ти наполягла.

Карла не наполягала, тільки запропонувала, та, судячи з усього, її пропозиції зазвичай розумілися як накази. Вона продовжила, не пояснюючи:

— І саме того дня, коли ми верталися від вітряка й збиралися, куди я хотіла — купити квиток до Непалу, — я зрозуміла, що закохана. Нічого особливого не сталося, нічого відмінного від попереднього дня, від чогось уже сказаного, від якогось попереднього жесту, — геть нічого. Та я була закохана. І знала, що, як і в попередні рази, це не триватиме довго: ти для мене — чоловік цілком заблуканий.

Я чекала, доки почуття пройде, а воно не пройшло. Коли ми почали більше спілкуватися з Раяном і Мерт, я відчула ревнощі. Мені доводилося відчувати заздрощі, лють, непевність — але ревнощі? Таке не було частиною мого простору. Я подумала, що ти маєш приділяти мені більше уваги, адже я така незалежна й така красива, така розумна й така рішуча. Я збагнула, що ці ревнощі не через іншу жінку, а тому що я в цей момент не була центром уваги.

Карла взяла його за руку.

— І сьогодні зранку, споглядаючи річку й пригадуючи ніч, коли ми танцювали разом довкола вогнища, я виявила: це не пристрасть — це кохання. Навіть після моменту близькості, який був у нас учора вночі і коли ти показав себе нікудишнім коханцем, я й далі тебе кохала. Коли я сиділа на березі протоки, я й далі тебе кохала. Я знаю, що кохаю тебе, і знаю, що ти мене кохаєш. І що ми можемо провести решту нашого життя разом — чи то в дорозі, чи то в Непалі, чи то в Ріо, чи посеред безлюдного острова. Я кохаю тебе й потребую тебе.

Не питай, чому я кажу це, — ніколи не казала такого нікому, і ти знаєш, що я говорю правду. Я тебе кохаю й не шукаю пояснень моїм почуттям.

Вона повернула обличчя, сподіваючись, що Пауло її поцілує. Він і поцілував її, та якось дивно, і сказав, що, можливо, було б краще повернутися в Європу, у готель, — цей день сповнений багатьох подій, глибоких переживань та надзвичайних вражень.

Карлі стало страшно.

Пауло — ще страшніше, тому що, правду кажучи, він переживав з нею прекрасну пригоду — були миті пристрасті, миті, коли він прагнув, щоб вона завжди лишалася поряд, але все це минулося.

Ні, він її не кохав.

сі збиралися на ранкову каву, щоб обмінятися враженнями та ідеями. Карла черговий раз була сама — коли її питали про Пауло, вона казала, що той хоче використати кожну секунду, щоб краще зрозуміти так званих «дервішів-танцівників», і тому щоранку ходить на зустріч із кимось, хто його навчає.

«Пам’ятники, мечеті, водойми, чудеса Стамбула можуть почекати, — сказав він мені. — Тому що завжди будуть тут. А те, що я вивчаю, може зникнути не сьогодні-завтра».

Усі прекрасно розуміли. Урешті-решт, між ними — наскільки вони знали — не було якоїсь особливої близькості, хоч вони й поселилися в одному номері.

У той вечір, повернувшись із Азії, одразу після вечері, вони розкішно кохалися, після чого вона, спітніла й задоволена, була готова на все заради цього чоловіка. Тільки от він розмовляв щоразу менше.

Вона не наважувалася запитати звичайне «ти мене кохаєш?» просто тому, що була певна цього. Вона хотіла тепер лишити дещо обіч свій егоїзм і дозволити йому піти до будинку, де він зустрічався з отим французом і навчався суфізму, бо це була унікальна можливість. Хлопець, схожий на Распутіна, запросив її відвідати музей Топкапи [50] «Гарматна брама» (тур.) — головний палац Османської імперії, тепер — величезний музей, де, зокрема, виставлено мощі Івана Хрестителя та портрет Роксолани. , та вона відмовилась. Раян і Мерт покликали її піти разом на базар — вони були настільки всім захоплені, що забули про головне: а як же люди живуть? Що вони їдять? Що вони купують? Вона погодилася, домовилися піти наступного дня.

Та водій сказав, що сьогодні або ніколи — конфлікт у Йорданії був під контролем, і вони повинні були вирушати наступного дня. Він попросив Карлу повідомити Пауло, ніби вона була його коханкою, чи коханою, чи жінкою. Та відповіла: «Звичайно», — хоча раніше могла б повторити те, що Каїн сказав про Авеля: «Хіба я сторож брата мого?»