Пауло Коэльо - Хіппі

Безіменний чоловік зробив паузу й повів далі:

— Нарешті, моїм третім учителем була дитина. Вона йшла до мечеті, несучи запалену свічку в руці. Я запитав: «Ти сам запалив цю свічку?» Хлопчик відповів, що так. Оскільки мене завжди непокоїть, коли діти граються з вогнем, я наполягав: «Хлопчику, але ж перед тим ця свічка не горіла. Можеш сказати, звідки взявся цей вогонь?»

Хлоп’я засміялося, згасило свічку й запитало вже в мене: «А ви можете мені сказати, куди пішов вогонь, який щойно тут був?»

У цю мить я зрозумів, яким дурним завжди був. Хто запалює полум’я мудрості? Куди воно йде? Я зрозумів, що, як ця свічка, людина іноді несе в серці священний вогонь, але ніколи не знає, де він був запалений. Відтоді я почав приділяти більше уваги всьому, що мене оточує: хмарам, деревам, рікам і лісам, чоловікам і жінкам. І все навчало мене того, що треба було знати в певну мить, і уроки зникали, коли я їх більше не потребував. У мене були тисячі вчителів за все життя.

Я повірив у те, що це полум’я завжди палахкотітиме, коли я потребуватиму його; я був учнем життя й далі лишаюся таким. Я тепер умію навчатися через найпростіші й найнесподіваніші речі — як оповідки, що батьки розказують своїм дітям.

Саме тому майже вся суфійська мудрість — не у священних текстах, а в оповідях, молитвах, танцях та спогляданні.

Знов почулися гучномовці з мечетей, через які муедзини закликали вірних до останньої молитви дня. Безіменний чоловік уклякнув, повернувшись у бік Мекки, і почав молитися. Коли скінчив, Пауло запитав, чи може повернутися наступного дня.

— Звичайно, — відповів той. — Але ти не навчишся більшого, ніж твоє серце захоче тебе навчити. Бо все, що я маю для тебе, — це історії та місце, яким ти можеш скористатися завжди, коли шукатимеш тиші, — якщо в нас тоді не буде релігійних танців.

ауло повернувся до Карли:

— Тепер твоя черга.

Так, вона знала. Сплатила рахунок, і вони попрямували до берега протоки. На мосту можна було почути звуки автомобілів, та це не могло зіпсувати враження від місяця, води, панорами Стамбула.

— Сьогодні я сиділа на іншому березі й кілька годин дивилася, як тече вода. Я пригадала, як жила до сьогодні, чоловіків, яких спізнала, та мою поведінку, що, здається, ніколи не міняється. Я вже втомилася сама від себе.

І я спитала себе: чому я така? Чи я така одна, чи існують інші люди, не здатні кохати? Я мала багато чоловіків, які були готові на все заради мене, — і не закохалася в жодного. Іноді думала, що нарешті знайшла мого зачарованого принца, але це почуття не тривало довго — і трохи згодом я вже не могла витримувати товариства цієї людини, хоч би яка ніжна, уважна, лагідна вона була. Я особливо не пояснювала, просто казала правду — а вони всіляко намагалися знов завоювати мене, та марно. Лише дотик до моєї руки в намаганні виправдати щось викликав у мене відразу.

Поряд зі мною траплялися люди, що погрожували самогубством — слава Богу, лише погрожували. Я ніколи не відчувала ревнощів. У певний момент, після двадцятиліття, вирішила, що хвора. Я ніколи не була вірною — підчіплювала різних коханців, навіть коли була з чоловіком, готовим зробити все для мене. Я познайомилася з одним психіатром чи психоаналітиком — точно не знаю, і ми поїхали до Парижа. Він уперше помітив оце, й одразу почалися кліше: я потребую медичної допомоги, моєму організму бракує якоїсь речовини, яку виробляють залози... Замість лікування я повернулася в Амстердам.

Як ти вже відчув і зрозумів, я легко зваблюю чоловіків. Та невдовзі втрачаю інтерес. Звідси — моя ідея поїхати до Непалу: я думала ніколи не повернутися, зістаритися, відкриваючи любов до Бога, який, зізнаюся, на цю мить, певно, єдине, що я маю, хоч і не повністю переконана в цьому.

Усе ж я не знаходила відповіді на це питання, не хотіла йти до лікарів — хотіла просто зникнути зі світу й присвятити моє життя спогляданню. І більше нічому.

Чому життя без кохання нічого не варте? Чим є життя без кохання? Це дерево, яке не приносить плодів. Це спати й не бачити снів. А іноді навіть неможливість спати. І жити, день за днем чекаючи, що сонячний промінь проб’ється в зачинену кімнату, пофарбовану в чорне, де ти знаєш про існування ключа, але не бажаєш відчинити двері й вийти.

Її голос почав тремтіти, ніби вона була готова розридатися. Пауло підійшов і спробував обійняти, та Карла відтрутила його.

— Це ще не все. Я завжди була майстром маніпулювання всіма, і це Змусило настільки повірити в себе, у мою вищість, що я підсвідомо казала собі: я віддамся повністю лише тоді, коли з’явиться хтось, здатний мене приборкати. І до сьогодні він не з’явився.