Пауло Коэльо - Хіппі

Донька не рухалася. Батько не встиг іще повернутися до світу живих, та вже знайшов двері чи вікно, відчинені у її власний світ, яким вона ніколи на наважувалася поділитися з ним.

Обоє прагнули Нескінченного. І задовольнити цю спрагу було нескладно: дати йому проявитися. І для цього не було потрібно ніякого особливого місця, окрім власного серця й віри в те, що існує невидима сила, яка пронизує все й несе в собі те, що алхіміки називають Апіта Mundi [48] Душа Світу (лат.). .

Жак підійшов до базару, куди заходило більше жінок, ніж чоловіків, більше дітей, ніж дорослих, більше покритих голів, ніж вусів. Звідти, де він спинився, можна було почути сильний аромат — суміш ароматів, що перетворювалися на один, який здіймався до небес і знову повертався на землю, приносячи разом із дощем благословення та райдугу.

оли вони зустрілися в номері готелю, щоб одягти випране напередодні й піти вечеряти, голос Карли звучав лагідніше.

— Де ти провів день?

Вона ніколи не питала такого — він це сприймав так, ніби його мати питала батька або одружені дорослі — своїх половинок. Він не мав охоти відповідати, і вона не наполягала.

— Гадаю, ти ходив на базар шукати мене.

І дівчина засміялася.

— Я спочатку пішов туди, та потім передумав і повернувся туди, де був раніше.

— Маю пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися: ходімо вечеряти в Азію.

Не треба було великих зусиль, щоб зрозуміти: вона пропонувала перетнути міст, який з’єднує два континенти. Але ж Magic Bus усе одно невдовзі зробить те саме — навіщо пришвидшувати події?

— Тому що колись я зможу розказати таке, у що люди не повірять. Попила кави в Європі й за двадцять хвилин зайшла до ресторану в Азії, налаштована з’їсти все смачне, що тільки там є.

Це була непогана ідея. Він зможе сказати те саме своїм друзям. І теж ніхто б не повірив — подумали б, що йому наркотики розум потьмарили, та хіба це було б важливо? Насправді був один «наркотик», який повільно починав діяти, — це трапилося вдень, коли він зустрів того чоловіка, знов увійшовши в порожній культурний центр із пофарбованими в зелений колір стінами.

Карла купила на базарі якусь косметику, бо вийшла з душу з підведеними очима, підфарбованими бровами, чого він ніколи раніше не бачив. Вона постійно всміхалася, чого він теж раніше не помічав. Пауло захотів поголитися — він зазвичай носив невелику борідку, яка приховувала його опукле підборіддя, але намагався голитися завжди, коли міг, і відсутність такої можливості нагадувала йому жахливі дні, проведені у в’язниці. Та він не здогадався купити якусь одноразову бритву — останню викинув ще перед тим, як вони проїхали Югославію. Тож Пауло надів светр, куплений у Болівії, джинсову куртку з аплікаціями у формі зірок, і вони разом спустилися.

У вестибюлі готелю не було нікого з автобуса, за винятком шофера, зануреного в читання газети. Пауло запитав, як перетнути міст до Азії. Водій усміхнувся:

— Розумію. Я зробив те саме, коли приїхав сюди вперше.

Він пояснив їм, де сісти в автобус (хай і не думають перейти пішки), і пошкодував, що забув назву чудового ресторану на тому березі Босфору, де колись сам обідав.

— І що діється у світі? — запитала Карла, кивнувши на газету.

Водія теж здивували її макіяж та усмішка. Щось помінялося.

— Тихо вже протягом тижня. Для палестинців, що — як пише газета — становлять більшість у країні й готували державний переворот, цей місяць назавжди запам’ятається як «Чорний вересень». Так вони його називають. Та попри це транспортний рух звичний — хоча я таки знову зв’язався з офісом, і вони порадили зачекати інструкцій.

— Чудово, ніхто ж не поспішає. Стамбул — це цілий світ, який іще належить відкрити.

— Вам треба відвідати Анатолію.

— Усьому свій час.

Поки вони йшли до автобусної зупинки, він помітив, що Карла тримала його руку так, ніби вони закохані, чого насправді не було. Вони трохи поговорили про всяке, погодилися, що це прекрасно, коли вночі повня, немає ані вітру, ані дощу — ідеальний час для їхньої вечері.

— Сьогодні плачу я, — сказала вона. — У мене шалене бажання випити.

Автобус в’їхав на міст, вони перетнули Босфор у шанобливому мовчанні — ніби переживали релігійний досвід. Вийшли на першій зупинці, пройшли азійським берегом, де було п’ять чи шість ресторанів із клейончастими скатертинами на столах. Зайшли в перший-ліпший. Споглядали пейзаж навпроти, місто, де пам’ятники не були освітлені, як у Європі, але місяць випромінював найпрекрасніше, чарівне світло.