Пауло Коэльо - Хіппі

Пауло спромігся поставити питання, через яке вмирав від цікавості і яке могло зіпсувати вечір, та він уже не був здатен контролювати себе:

— Ти сьогодні чомусь інакша. Ніби зустріла когось та закохалася. Можеш не відповідати, якщо не хочеш.

— Так, зустріла і тепер закохана, хоча він іще й не знає.

— Отакі в тебе новини за сьогодні? І саме це ти хочеш мені розповісти?

— Так. Коли ти скінчиш твою історію. Чи вже скінчив?

— Ні. Але немає необхідності розповідати її до кінця, бо вона ще кінця не має.

— Я хотіла б почути решту.

Вона не розлютилася від його запитання, і він спробував зосередитися на їжі — жодному чоловікові не подобається дізнаватися про такі речі, особливо в компанії жінки. Він завжди бажає, щоб вона була з ним повністю, зосереджена на цій миті, на вечері при світлі свічки, на місяці, який освітлює води й місто.

Пауло почав куштувати потроху кожної страви — щось із тіста з м’ясною начинкою нагадувало равіолі, рис, загорнутий у маленькі сигари з виноградного листя, йогурт, прісні перепічки щойно з печі, квасолю, шашлик, щось на кшталт піци, зробленої у формі човна й фаршированої оливками та спеціями. Ця вечеря могла тривати вічність. Але, на подив обох, страви швидко зникли зі столу — були надто смачні, щоб там залишатися, холонучи й утрачаючи смак.

Офіціант повернувся, прибрав пластмасові тарілки й запитав, чи може нести головну страву.

— У жодному разі! Ми наїлися від пуза!

— Але вона вже готується, ми це не можемо скасувати.

— Ми заплатимо за головну страву, тільки, будь ласка, не несіть більше нічого, а то ми не зможемо вийти звідси самостійно.

Офіціант засміявся. Вони теж. Віяв інший вітер, приносив інші запахи, наповнюючи все довкола іншими смаками й кольорами.

Це не мало нічого спільного з їжею, з місяцем, з Босфором, з мостом — лише з прожитим сьогодні днем.

— Ти закінчиш оповідь? — спитала Карла, запалюючи дві сигарети й подаючи одну йому. — Я дуже хочу розповісти про мій день і про зустріч із самою собою.

Певно, вона ввійшла в контакт зі своєю душею-близнюком. Насправді Пауло вже не цікавила її розповідь, але ж він раніше попросив її послухати, тож тепер мав змиритися з цим.

ого думки повернулися до зеленого залу з облупленими бантинами даху та побитим склом у вікнах, що колись, мабуть, були справжнім витвором мистецтва. Сонце вже сіло, у приміщенні сутеніло, треба було вертатися до готелю, та Пауло й далі хотів говорити з безіменним чоловіком:

— Але ж ви, певно, мали вчителя?

— Трьох — і жоден не був пов’язаний з ісламом чи знавцем поем Румі. Поки я вчився, моє серце питало Господа: чи я на правильному шляху? Він відповідав: на правильному. Я наполягав: і ким є Господь? І він відповідав: тобою.

— Хто були троє ваших учителів?

Незнайомий чоловік усміхнувся, запалив блакитний наргіле [49] Курильний прилад, у якому дим очищається, проходячи через довгий рукав із водою. біля себе, вдихнув кілька разів, простяг його Пауло, який зробив те саме, і сів на підлогу.

— Перший був злодієм. Одного разу я заблукав у пустелі й дістався дому дуже пізно вночі. Ключ я залишив сусідові, та мені було незручно будити його о такій порі. Зрештою, я зустрів якогось чоловіка, попросив допомоги, і він відчинив замок, що я й оком не встиг змигнути.

Я був вражений і попрохав його навчити мене такого. Він зізнався, що живе крадіжками, але я був йому такий вдячний, що запросив переночувати в моєму домі.

Він залишався в мене протягом місяця. Щоночі виходив і приказував: «Я пішов на роботу; продовжуй медитувати й добре молися». Коли він вертався, я завжди питав, чи він здобув щось. Він незмінно відповідав: «Цієї ночі нічого. Та коли Богові вгодно, завтра спробую знову».

Це був веселий чоловік, і я ніколи не бачив його у відчаї від марності зусиль. Протягом значної частини мого життя, коли я медитував і знов медитував, даремно намагаючись вступити в контакт із Богом, пригадував слова крадія: «Цієї ночі нічого. Та, коли Богові вгодно, завтра спробую знову». Це додавало мені сили йти далі.

— А хто був другий?

— Щеня. Я йшов до ріки, бо хотів пити, коли натрапив на щеня. Воно теж відчувало спрагу. Але, діставшись води, побачило там інше щеня — власне відображення. Воно перелякано застигло, відбігло, загавкало й робило все, щоб відігнати друге щеня. Звичайно, такого не сталося. Нарешті, коли його спрага стала нестерпною, воно зважилося прийняти виклик і шубовснуло в річку — і в цю мить відображення зникло.