Пауло Коэльо - Хіппі

У хвилю, коли він сів поряд і сказав абсурдне слово «пробачте», Карла відчула велику втіху, ніби вже не була самотня. Вона була з ним, а він із нею, і обоє розуміли це — навіть попри те, що нічого більше не було сказано і вони не знали, що ж відбувається. Приховані почуття не розкрилися, але й не втаємничилися, просто очікуючи на час проявитися. Це був момент, у який багато стосунків, що могли б закінчитися великим коханням, утрачалися: або тому, що коли душі перебувають на поверхні земній, вони вже знають, куди прямують разом, і це їх відстрашує, або тому, що ми так влаштовані — навіть не дати часу, аби вони спізналися, ідемо в пошуках чогось «кращого» і втрачаємо шанс, що трапляється раз у житті.

Карла цієї миті давала проявитися своїй душі. Іноді їхні слова обманюють нас, тому що душі бувають піддатливі й урешті-решт приймають становище, насправді безглузде, намагаються задовольнити тіло й ігнорують те, у що Карла занурювалася дедалі глибше: Знання. Наше видиме Я, те, чим, на нашу думку, ми є, не більше, ніж певний обмежений простір, не властивий для справжнього Я. Тому людям дуже важко почути, що каже душа, і вони намагаються контролювати її, аби та й далі відповідала їхнім планам — прагненнями, надіями, майбутнім, бажанням сказати друзям «я нарешті знайшов кохання всього життя» або страхом залишитися самотнім у прихистку для старих.

Вона більше не обманювала себе. Не знала, що відчуває, і намагалася залишити речі такими, як вони є, — без надмірних виправдань та роз’яснень. У неї було відчуття, що мала нарешті підняти пелену, яка вкривала її серце, та не знала як і не відкрила б це зараз, отак швидко. Ідеальним було б тримати його на певній дистанції, достатній, щоб побачити, як саме поводитиметься в наступні години, або дні, або роки — ні, вона не думала про роки, тому що її метою була одна печера в Катманду, самотня, у контакті з Усесвітом.

уша Пауло ще не відкрилася, і він не знав, як збагнути, чи ця дівчина не зникне за годину. Не знав, про що далі говорити, і вона також замовкла — обоє погодились на мовчання й задивилися вперед, нічого насправді не помічаючи: голландці крокували до кафе та ресторанів, пробігали переповнені трамваї — але в цієї пари погляди десь губилися, а почуття перебували в іншому вимірі.

— Хочеш їсти?

Сприйнявши це як запрошення, Пауло здивувався й зрадів. Він не міг зрозуміти, як така гарна дівчина запрошувала його пообідати — перші години в Амстердамі розпочалися дуже добре.

Він такого й не планував, а коли речі стаються без планування або сподівання, то виявляються приємнішими й кориснішими — розмова з незнайомкою, без жодного натяку на романтичний зв’язок, відбувалася якнайприродніше.

Чи була вона самотня? Скільки часу могла йому приділити? Що треба було зробити йому, аби втримати її біля себе?

Нічого. Низка ідіотських запитань зникла з простору, і він, навіть поївши нещодавно, готовий був іти обідати з нею. Лише сподівався, що вона обере не надто дорогий ресторан: його грошам треба було протриматися ще рік, до дати зворотного квитка.

Звичайно, ми маємо ділитися. Навіть коли цю інформацію всі вже знають, важливо не дозволити собі бути захопленим егоїстичною думкою дійти самому до кінця мандрівки. Хто робить таке — відкриває рай порожній, без жодної особливої принади, і невдовзі помиратиме від нудьги.

Ми не можемо захопити промені, що освітлюють шлях, і понести із собою.

Якщо ж учинимо так, то наповнимо наші заплічники ліхтарями. Але навіть з усім світлом, що несемо, не зможемо розраховувати на добру компанію. То навіщо це?

Але важко було заспокоїтися — слід запам’ятати все навколо себе. Революцію без зброї, шлях широкий без паспортного контролю й небезпечних поворотів. Світ, який раптом став молодим, незалежно від віку людей та їхніх переконань, релігійних і політичних. Сонце зійшло ніби провістити, що Ренесанс повертається, міняючи звичаї та вбрання всього світу — і одного прекрасного дня, у дуже близькому майбутньому, люди вже залежатимуть не від поглядів інших, а тільки від власного способу бачити життя.

Люди, вдягнені в жовте, танцюють і співають на вулиці, убрання всіх кольорів, дівчина роздає троянди кожному стрічному, усі усміхнені — так, завтра буде краще, попри те, що відбувалось у Латинській Америці та інших країнах. Завтра буде краще хоча б тому, що інакше не може бути: неможливо вернутися в минуле й знову дозволити моралізаторству, лицемірству та брехні захопити дні й ночі тих, хто крокує по цій землі. Він пригадував свої благання в потягу й тисячі критичних зауважень, які постійно чув від усіх — знайомих та незнайомих. Пригадував страждання своїх батьків і хотів у ту мить зателефонувати додому, щоб сказати: