Пауло Коэльо - Хіппі

Чоловіки. Гадають, що керують у світі, і не здатні й кроку зробити, не питаючи, як уважає їхня приятелька, коханка, кохана, мати.

Їй необхідно було зробити рішучий крок, відкрити в собі чи зовні край, що ніколи раніше не був досліджений, і вийти з цієї нудьги, яка, здавалося, щодня висушує її.

Сподівалася, що гадалка не схибила. Якщо людина, яку та наобіцяла, не з’явиться наступного дня, вона все одно поїде до Непалу, сама, ризикуючи стати «білою рабинею» й урешті бути проданою товстому султанові в країні, де гареми були звичною річчю, — утім сумнівалася, що хтось матиме відвагу зробити таке з голландкою, котра вміла захистити себе краще, ніж чоловік із грізними очима й гострою шаблюкою в руці.

Вона попрощалася з Вілмою, домовившись зустрітися в «Парадізо» наступного дня, і попрямувала до кімнати, де проводила свої монотонні дні в Амстердамі, місті мрій безлічі людей, які перетинали світ, щоб прибути туди. Вона йшла по маленьких, не брукованих вулицях, постійно уважно дослухаючись — а раптом долине якийсь сигнал, — не знала, що саме почує, але сигнали є отакими — несподіваними та замаскованими під буденні речі. Легкий дощ на обличчі повернув її знов до реальності — не довколишньої, а просто до факту бути живою, крокуючи цілком безпечно по темних провулках, натрапляючи на наркоторговців із Суринаму, які займалися своїм у темряві — це справді було небезпекою для їхніх споживачів, бо вони продавали зілля диявола — кокаїн та героїн.

Пройшла через якусь площу — здавалося, що, на противагу Роттердаму, це місто мало площу на кожному розі. Дощ посилився, і вона пораділа можливості всміхатися, незважаючи на все те, про що подумала в кофі-шопі.

Крокувала, молячись мовчки, без лютеранських чи католицьких слів, вдячна за життя, на яке скаржилася кілька годин тому, радіючи небесам і землі, рослинам і тваринам, від самого вигляду яких суперечності в її душі вирішилися й глибокий спокій охопив усе — не той спокій через відсутність викликів, а той, що готував її до пригоди, на яку вона зважилась, незалежно від того, чи знайде компанію, знаючи, що ангели її супроводжують і співають пісень, яких не могла чути, але які змушували її мозок здригатися й очищатися від брудних думок, і вона входила в контакт із власною душею та казала їй: «Я тебе люблю», — хоча ще не спізнала Любові.

Я не чуюся винною за те, що думала раніше, може, була фільмом, можливо, книжкою, але, навіть якщо я була заледве собою, з моєю нездатністю побачити красу, що таки існує в мені, прошу пробачити мене — я тебе люблю й дякую, що ти мене супроводжуєш, ти підносиш мене своїм товариством і звільняєш мене від спокуси насолод і страху болю.

Ніби для розмаїття, з’явилося ще й почуття провини за те, що мешкає в країні з найбільшою у світі концентрацією музеїв, за те, що в цю мить проходила по одному з 1281 міського моста, споглядаючи будинки, у яких заледве три вікна розташовані на одному рівні — а це вважалося хизуванням і намаганням принизити сусіда — ця країна пишалася законами, що керували її народом, мореплавцями минулого, хоча люди пам’ятали лише про іспанців та португальців.

Вони зробили хіба одну погану оборудку в житті — продали острів Мангеттен американцям. Та не весь світ досконалий.

Нічний сторож відчинив двері готельчика, вона зайшла, намагаючись якомога менше шуміти, заплющила очі й, перед тим як заснути, подумала про єдину річ, якої не мала її країна.

Про гори.

Так, вона б вирушила до гір, подалі від цих безмежних рівнин, відвойованих у моря людьми, котрі знали, чого хочуть, і подужали приборкати природу, яка відмовлялась підкоритися.

Вона вирішила прокинутися щонайраніше — і от уже була вдягнутою й готовою вийти об одинадцятій ранку, тоді як нормально вважалося виходити о першій дня. Це був день, коли, якщо вірити гадалці, вона мала зустріти того, кого чекала, і провидиця не могла помилитися, адже обидві вони ввійшли в загадковий безконтрольний транс, як це відбувається з більшістю трансів, через знак згори. Лайла сказала таке, що вийшло не з її рота, а від вищого духа, що опанував увесь простір її «консультації».

На Дамі ще не було людей — більше руху починалося по опівдні. Але вона помітила — нарешті! — нове обличчя. Волосся — таке, як геть в усіх тут, куртка без нагромадження латок (найпомітнішим був прапор із написом згори «Бразилія»), кольорова трикотажна сумка через плече, зроблена в Південній Америці, що тоді було модним у мандрівної молоді — так само як пончо й шапки із закритими вухами. Курив сигарету — звичайну, бо Карла пройшла поряд і не відчула ніякого особливого аромату — просто тютюновий.