Пауло Коэльо - Хіппі

Не переймайтеся, я задоволений, і невдовзі ви таки зрозумієте, що я народився не для того, аби вступити до університету, здобути диплом і влаштуватися на роботу. Я народився, щоб бути вільним, і можу отаке пережити: завжди матиму що робити, завжди знайду спосіб заробити грошей, завжди зможу оженитися і створити сім’ю, але теперішній момент — інший, це час шукати, бути лише в теперішньому, тут і тепер, з радістю дітей, яким Ісус призначив царство небесне. Якби було необхідно працювати, як селянин, я зробив би це без найменшої проблеми, тому що це дозволило б мені бути в контакті з землею, сонцем та дощем. Якби одного дня слід було зачинитися в кабінеті, я так само зробив би це без найменшої проблеми, тому що мав би поряд інших людей, з якими об’єднався б і зрозумів, як це добре — всістися довкола стола й розмовляти, молитися, сміятися й митися щовечора після цієї постійно повторюваної роботи. Якби було необхідно лишитися на самоті, я залишився б, якби відчув пристрасть і вирішив одружитися, то одружився б, бо впевнений, що моя жінка, кохання всього життя, прийняла б мою радість як найбільше благословення, яке чоловік може дати жінці.

Дівчина поряд зупинилася, купила квіти й, замість віднести їх куди-небудь, зробила два вінки й одягнула собі та йому. І це не було кумедно — це спосіб відсвяткувати маленькі життєві перемоги, як тисячоліття тому греки уславлювали своїх героїв: замість золота — лаврові вінки. Ті могли зів’янути й зникнути, але не були важкими й не потребували постійної охорони, як-то з коронами королів і королев. Багато перехожих мали такі прикраси на головах, що робило все навкруги прекраснішим.

Люди грали на дерев’яних флейтах, скрипках, гітарах, цитрах — ішли прочани, дзвінкі й перемішані, але вони природно гармоніювали з тією вулицею, незабрукованою, як і більшість вулиць міста: заповненою велосипедами, де час котився то повільніше, то швидше. Пауло боявся, що швидкість зрештою переможе і сон одразу ж скінчиться.

Тому що він перебував не на вулиці — він перебував уві сні, де всі персонажі були з плоті й кісток, розмовляли різними мовами, поглядали на жінку поруч із ним і всміхалися її красі, вона кивала у відповідь, а він відчував краплю ревнощів, які незабаром перетворилися на гордість за те, що вона обрала його як супроводжувача.

Різні люди пропонували ладан, браслети, барвисті піджаки, пошиті, можливо, у Перу або в Болівії, і йому хотілося купити все, тому що ці люди відповідали усмішками, не ображалися й не наполягали в разі відмови, як лавочники. І та можлива покупка, мабуть, означала б для них іще одну ніч, іще один день у раю — хоча він розумів, що всі, абсолютно всі знали, як виживати в цьому світі. Пауло треба було заощаджувати й теж спробувати знайти спосіб жити в цьому місті аж до моменту, коли його авіаквиток у сумці на поясі під штанами почне нагадувати про себе й про те, що вже час виходити зі сну й вертатися до дійсності.

Дійсності, яка навіть з’являлася вряди-годи на цих вулицях і в парках, на столиках зі стендами позаду, де демонструвалися звірства, скоєні у В’єтнамі [24] Маються на увазі бойові дії армії США під час війни між комуністичним Північним В’єтнамом, що користувався підтримкою насамперед СРСР, КНР та інших країн, зокрема й не соціалістичних, як-от Швеція, і Південним В’єтнамом, підтримуваним США, Австралією, Південною Кореєю, Новою Зеландією, Таїландом, Філіппінами. , — фото холоднокровного генерала під час страти в’єтконґівця [25] Так називали представників Національного фронту визволення Південного В’єтнаму, що воювали проти офіційної влади й підтримувалися Північним В’єтнамом. . Усе, що там просили, — це підписати протест, і всі погоджувались.

У таку мить він розумів: ще далеко до того, аби Ренесанс заопікувався світом, але вже починав, поступово; кожен із цих молодих людей — дуже молодих людей на цій вулиці — не забуде того, що переживав, і коли вони повернуться до своїх країн, перетворяться на проповідників миру й любові. Тому що це було можливо: світ, нарешті вільний від гноблення й ненависті, від чоловіків, що лупцюють жінок, від катів, що підвішують людей головою вниз і повільно убивають їх за допомогою...

...Не те щоб він утратив своє відчуття справедливості — він і досі обурювався несправедливістю в усьому світі, — та принаймні на певний час потребував відпочинку й відновлення енергії. Він провів частину юності, умираючи від страху, тепер же настала мить проявити мужність перед життям і перед невідомим шляхом, яким він рухався.