Пауло Коэльо - Хіппі

Вони припинили розмову й задивились у свої чашки. Карла думала про фільм — «Володар перснів» — та про своє життя. Вона ніколи не зазнавала нічого справді цікавого. Народилася в пуританській родині, навчалася в лютеранській школі, знала Біблію напам’ять, утратила незайманість ще підлітком з одним голландцем, що також був незайманим, мандрувала певний час Європою, знайшла роботу, коли досягла двадцяти років (тепер їй 23); дні здавалися довгими й однаковими, навернулася до католицизму, аби тільки допекти сім’ї, вирішила піти з дому й жити сама, мала коханців, які входили й виходили з її життя з частотою від двох днів до двох місяців, вирішила, що в усьому винен Роттердам та його підйомні крани, ті попелясті вулиці й порт, що пропонував історії набагато цікавіші від тих, які вона звикла чути від друзів.

Їй було легше з іноземцями. Єдиний випадок обмеження її вже узвичаєної свободи стався, коли вона дозволила собі втратити голову від одного француза, старшого на десять років. Карла тоді переконала сама себе, що зуміє домогтися, аби те запаморочливе кохання стало взаємним, хоча чудово знала, що француз заледве цікавився сексом — цариною, у якій вона була неперевершена й надалі намагалася вдосконалюватися. За тиждень по тому француз вирушив до Парижа, і вона дійшла висновку, що не може по-справжньому збагнути роль кохання у своєму житті — і це була просто біда, адже всі, кого вона знала, починали, раніше чи пізніше, говорити про важливість того, щоб вийти заміж, мати дітей, куховарити, мати з ким подивитися телевізор, сходити до театру, подорожувати світом, приносити маленькі дарунки, вертаючись додому, завагітніти, дбати про дітей, удавати, що не помічаєш маленьких зрад чоловіка чи дружини, казати, що в дітях єдиний сенс життя, перейматися тим, що в них буде на вечерю, ким вони стануть у майбутньому, як їм ведеться в школі, на роботі, у житті.

Так вони продовжували ще на скількись там років відчуття твоєї потрібності на цій землі, аж доки, зрештою, усі роз’їжджалися, дім порожнів і єдиною річчю, яка насправді мала значення, був недільний обід — родина у зборі, завжди вдаючи, що все добре, що немає заздрощів чи суперництва між усіма, тоді як тишком-нишком дошкулялось одне одному, адже «я заробляю більше від тебе», «моя жінка має диплом архітектора», «ми щойно купили такий будинок — не повірите» і в тому ж дусі.

Двома роками раніше вона вирішила, що вже немає сенсу далі жити в стані абсолютної свободи. Почала подумувати про смерть, погралася з ідеєю вступити до монастиря, навіть приїхала до босих кармеліток, які жили без жодного контакту з миром. Сказала, що хрещена, відкрила для себе Христа й хотіла бути його нареченою до кінця днів своїх. Мати-абатиса сказала поміркувати місяць перед тим, як прийняти рішення, — протягом цього місяця в неї був час уявити себе в келії, змушеною молитися з ранку до ночі, повторювати ті самі слова аж до втрати їх змісту, вона зрозуміла, що не спроможна до життя, у якому рутина здатна була привести її до божевілля. Мати-абатиса знала наперед: вона ніколи туди не повернулася; хоч би якою нестерпною була рутина абсолютної свободи, завжди можна відкрити цікавіші речі для себе.

Один моряк із Бомбея, крім того, що був чудовим коханцем — а таке їй траплялося зрідка, — посприяв їй у відкритті східного містицизму, і саме тоді вона почала вважати, що останньою метою її життя було поїхати геть далеко, жити в печері Гімалаїв, вірити, що боги зрештою прийдуть говорити з нею, віддалитися від усього, що оточувало її дотепер і здавалося нудним-нуднючим.

Не вдаючись у подробиці, вона запитала Вілму, як їй Амстердам.

— Нудний-нуднючий.

От-от. Не тільки Амстердам, а вся Голландія, де всі народжувалися захищеними урядом, не боячись самотньої старості, бо існували доми опіки й пожиттєві пенсії, медична страховка безоплатна або за мізерну плату, а останні королі насправді були королевами — королева-мати Вільгельміна, теперішня королева Юліана й майбутня спадкоємиця трону Беатрікс. Тоді як у Сполучених Штатах жінки палили бюстгальтери, вимагаючи рівності, Карла — яка не носила бюстгальтерів, хоча її груди аж ніяк не були маленькими, — жила в місці, де рівність уже була давно завойована, без метушні, без ексгібіціонізму, а завдяки предковічній логіці, що влада належить жінкам — саме вони керують своїми чоловіками й дітьми, своїми президентами й королями, які натомість намагаються створити загальне враження, що самі є блискучими генералами, главами держав, власниками підприємств.