Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

"Оце класно, - подумав Ярчик Волшебник. - Тут я погуляв би. Енья, Мерилін Менсон, Катя Чилі. Стенлі Кубрик. Стівен Спілберґ. Фредді Крюґер. Спецефекти, графіка, анімація, фотошоп, корел драв. Знайти зо два десятки пристойних мотоциклів - теж не проблема, як і пару нормальних неголених байкерських пик. Мерця знайду класного, старого казла теж. Але де мені взяти цього легіня-красеня? Цього красеня-легіня?".

Навколишнє чоловіцтво якось і справді все менше відповідало міфологічним стандартам. Було, щоправда, кілька сяко-тако показних акторів, але їх останньо запрошували до реклами настільки часто й нерозбірливо, що їхні заяложені фізії просто перестали вистрілювати, відчутно набриднувши всьому світові чи принаймні окремо взятій країні. Тож Ярчик Волшебник, безумовно, мав рацію, коли замислився над проблемою головного героя і, почухуючи руді волохаті груди, рушив на пошуки кухні та обіцяного в угоді - як обов'язкова складова триразового щоденного харчування - сніданку.

– Так нічо, - сказала Ліля, непородиста, але цілком зґрабна кішечка, потягуючись у ліжку.

– Нормально, може бути, - погодилася з нею Марлена, кішка номер два, але чорна, вилазячи з-під придзеркального столика, де саме знайшла загублену золоту серьожку.

Вони були найкращими подругами і ніколи не сварились, адже любили одна одну, мов сестри. І не тільки.

– Тіпа як у Чехії, - додала Ліля. - У Чехії номери похожі: мебель, комнати.

Свого часу вона справді їздила до Чехії, де їй обіцяли місце танцівниці в, як це називали вербувальники, головному вар'єте міста Праги. Проте їй так і не вдалося перетнути словацько-чеський кордон, і вона понад півроку прониділа так званою посудомийницею (сто баксів на місяць і всі тебе трахають) в якомусь довбаному погостінстві на околицях Лептовського Мікулаша. Але тільки вона знала про це.

– У Чехії класно? - спитала Марлена, приколюючи перед дзеркалом новознайдену серьожку до вуха.

– Як у Бундесі, - зітхнула Ліля. - Почті так само.

Вона десь чула це порівняння, в якомусь поїзді. Там їхала така знаюча все на світі дама, яка на увесь вагон повідомила, що в Чехии они почти как в Бундесе живут. Тепер Ліля скористалася підказкою пам'яті.

– У Польші тоже так нічо, - запевнила Марлена. - Там триста на місяць получають.

– І ти получала? - не без сумніву спитала Ліля.

– А то нє, - твердо сказала Марлена, вдаючи, ніби не зауважує подружчиного сумніву. - Деколи, правда, й менше.

– А ти там тоже танцювала? - продовжила облаштування своєї пастки Ліля.

– А то нє, - повторила улюблену відповідь Марлена. - Класний такий бар, валютний. Так і називався по-їхньому - Бар Валютови. Для солідняків. І фірмачі заходили, сиділи.

– А чо Руслан казав тіпа ти по вокзалам? - клацнула зубами Лілина пастка.

– Руслан? - перепитала Марлена, трохи знервовано хапаючи косметичку.

– Тіпа він на якомусь вокзалі тебе вичислив, - уточнила Ліля позіхаючи.

– Пиздить він багато, - знайшлася з відповіддю Марлена. - Ти шо, йому віриш? Він же придурок!

– Придурок чи нє, а тачку вже третю поміняв, - арґументувала Ліля.

– Велике діло тачки міняти, - парирувала Марлена, висипаючи з косметички на столик усе наявне причандалля. - Хай він краще розкаже, як його з сєльодками на штуку баксів кинули.

Ліля ще раз по-котячому потяглася і сіла на ліжку.

– Пані Валевська? - спитала вона за хвилину, дивлячись, як Марлена береться за малювання вій.

– Есті Лаудер, - сказала на це Марлена, вирішивши ані в чому не погоджуватися з подругою.

– Мені більше МаксФактор. Або Ревлон. - Ліля почала знімати через голову куцу нічну комбінацію, власне кажучи, комбінашку. - Есті Лаудер у нас в основному палений, - додала ніби між іншим.

– А я не в нас брала, - полізла у зверхність Марлена. - Мені подарили. Мущіна один з Бенілюксу, бізнесмен.

– Я тобі скажу, шо в загранці всьо равно як бабки получати, - повернулася до теми Ліля, таки знайшовши коло узголів'я на підлозі свої символічні, як вона їх називала, трусарді. - Лиш би платили нормально.

– У тебе складка на животі, - зауважила Марлена. - Прес би підкачати.

– На любітєля, - махнула рукою Ліля.

– Скоро не зможеш нормально на сцені виглядіти, - не відставала спрагла реваншу Марлена.

– А мені по барабану, - ледь закипіла Ліля. - Всьо равно не намірена до кінця жизні перед мужиками під музику роздіватися.

– Дурна, - знизала Марлена плечима, завершуючи блискавичну роботу над віями і переходячи до губної помади. - Ти ж нічо і так не вмієш! Оріфлейм, - сказала вона ж по хвилині, показуючи Лілі свою губну помаду.