Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

– Богдан-Ігор Антонич, - заговорив професор через хвилину, неприховано милуючись її молодим апетитом, - був і залишається в нашій свідомості як поет передусім весни та молодості. Поет весняного похмілля - так він сам сказав про себе і краще за нього не скажеш.

Коля не знала, що на це відповісти, до того ж слово "похмілля" у вітчимовій інтерпретації мало для неї якесь інакше значення, але Доктор, на її щастя, попровадив далі:

– Ви, молоді, переважно не зауважуєте весен. Вам здається, ніби весна є чимось, настільки постійно присутнім у цьому світі, що ви сприймаєте і приймаєте її без рефлексії. Це вже потім, значно пізніше, прийде усвідомлення, що всі наші весни, як і наші літа, пораховано. "Ще мій сміх молодий і душа ще зелена", - так раптово прозріває поет Антонич. Прошу задуматися над цим ще. Чи не є воно початком трагічного у своїй сутності відкриття, що нас наділено проминанням?

Професор посміхаючись дивився на Колю, від чого тій навіть гірський мед зробився гірким медом. Вона гарячково думала, що б на це сказати, бо їй стало трохи шкода старого гобіта, тож вона врешті запитала:

– Може, хочете трохи сирника? Тут його ще багато…

– О дякую сердечно, - змахнув руками Доктор, - мені не можна солодкого. Цукриця, знаєте. Колись я любив солодке, особливо маківники моєї тети. Але подивіться туди, за вікно. Що за прекрасні гори! Яке сонце! Гори і сонце - дві речі, котрі нам подаровано для повнокровного втішання короткотривалою екзистенцією. В горах, де ближче сонця, - так це сформулював поет Антонич. І ще він сказав: весна - неначе карусель!

Вони трохи помовчали. Коля вдала, ніби ретельно пережовує сирник. Але професор, вочевидь, не вмів мовчати надто довго.

– Цікаво й те, - заявив по хвилині, - які раціонально непояснимі образи знаходить поет, пишучи про весну. Наприклад, весни дванадцять обручів. Саме так: весни дванадцять обручів! Чи ви, люба панно, коли-небудь рахували до дванадцяти?

Коля знизала плечима і подумала, що дурнішого співрозмовника в неї ще не бувало. Але заради чемності змушена була зібратися на силах і відповісти:

– Рахувала.

– Чудово! - замалим не підстрибнув на стільці професор, ніби тільки цього й чекав. - Тоді спробуйте перелічити всі дванадцять весняних обручів, про які пише поет Антонич.

Коля подумала "ага, зараз" і сказала все, що спало на думку:

– Ну, перший обруч - це напевно… пояс невинності на дівчатах.

Вона й сама не знала, чому їй так сказалося.

– Чудово! - знову застрибав китайським божком Доктор. - А другий обруч?

– А другий… Другий - це напевно… такий танець, коли всі танцюють у колі. Ну там, стелять хусточку на підлогу й усі з усіма цілуються.

– Феноменально! Третій, четвертий? - заохочував далі Доктор.

Коля напружилась і сказала:

– Я мушу ще подумати.

– То хай це буде чимось на кшталт вашого домашнього завдання, люба панно, - потер руки професор. - Обіцяєте, що до кінця вакацій зможете перелічити всі дванадцять обручів? А втім, не обіцяйте нічого - це, перепрошую, з мене лізуть мої паскудні викладацькі методи (він сказав "метОди", але Колі було ясно, що малося на увазі). Не обіцяйте нічого - просто дивіться і тіштеся!…

Щоб не розчаровувати смішного добродія, Коля зосереджено подивилась у завіконний світ. Їй здалося, що вона кружляє на запаморочливій каруселі десь аж під небом. Ціла країна з лісами, струмками і крихітними залізничними станціями лежала під нею. Але це швидко минулося - майже водночас із вологим запахом пролісків. Залишилася тільки маленька постать невідомого, що повільно здіймалася дедалі стрімкішим схилом від лісу в бік пансіонату.

– Чи, скажімо, запахи, - вгадав її глюк професор. - Весна в горах дарує нам таку непересічну і хвилюючу гаму! Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків? Чи, скажімо, перстачу? Або просто - як пахне глина, звичайна глина, з якої всі ми вийшли і в яку повернемось? І все це дано нам не поодинці, а разом, єдиною трепетною субстанцією! Цікаво, що Антонич для всіх цих відчуттів знаходить один і той самий епітет - "п'янке". Але точніше цього не висловиш. Точніше цього не висловиш, правда?

– Правда, - сказала Коля, чомусь відсуваючи на третину спорожнений медовий слоїк з повільними темними патьоками на стінках.

– Або, скажімо, звуки, - ледь закотив очі професор. - Пориви вітру, немовкнучий шум дерев і води, блеяння овець і дзвіночки на коровах - ви їх ніколи не бачите, цих невидимих корів, але чуєте, як вони дзвонять своїми дзвіночками. Додайте сюди принесені вітром людські голоси чи пташині крики. Ви, люба панно, звичайно, любите птахів?