Юрій Андрухович - Дванадцять обручів

Тож тепер він лежав горілиць, думаючи про те, чи можна таке сновидіння вважати еротичним, чи не є воно ще одним свідченням проминання часу, витікання життя і - найголовніше - чи не віщує чогось цілком недоброго.

"Який дурень, дурень, Боже, який дурень!" - думала й собі пані Рома. "Який дурень, дурень, дурень", - продовжувала думати вона, сідаючи у щойно наповнену акрилову ванну химерної форми.

Вода здалась їй надто гарячою й вона відкрутила холодний кран, думаючи відразу про дві речі: що вода гаряча і що він дурень. До того ж він так швидко старіє, що це нагадує стихійне лихо. І якби всі ці дурепи, котрих він, цей дурень, намагається звабити/котрі намагаються звабити його, якби всі ці дурепи тільки знали, наскільки він зробився млявий, бездарний і нецікавий і як він до цього збайдужів! Чи так само випрохували б у нього автографи?

Та він просто дурень і нічого більше, підсумувала вона, блаженно витягуючись у ванні.

Їй подобалось омивати цією зеленуватою, ледь пінявою водою свої достатньо розлогі, плавно заокруглені плечі. Плечі були серед її найвидатніших переваг. "Мені треба носити вечірні сукні з відкритими плечима", - подумала вона і уявила себе в дев'ятнадцятому столітті. Повз неї, тяжко відсапуючи й пітніючи, протиснувся крізь юрбу якихось підлих аристократів Оноре де Бальзак. При цьому досить промовисто зиркнув на її декольте. "А бальзаківський вік - це скільки?" - подумалось їй. Тобто зі скількох років це починається, уточнила вона, розплющивши очі. Зі скількох років моя шкіра почала цвісти навесні? Добре, що переді мною ще кілька весен.

Добре, що можна так лежати у цій зеленій весняній воді. І головне - скільки завгодно - гарячої та холодної. Це вам не Львів. Тут вам не за годинами. Тут вам завжди. Ці мільйонери можуть усе. Цікаво, коли він до нас вийде? І як він може виглядати? Напевно, щось таке лисе, з великим черевом і вузенькими щілинами замість очей. Півтора метри зросту. Складки на потилиці ітеде. Вони переважно колишні спортсмени, борці. Важко уявити себе в ліжку з борцем. Вічно на лопатках. Хіба що з борцем за незалежність, жартанула вона.

"Це - моє тіло", - подумала вона, підвівшись у ванні й зосереджено намилюючись.

"Чому моє тіло саме моє? - перейшла вона до улюблених софізмів. - Це так дивно: думати про своє я, що таке я, чому я це я. Тут щось криється, від нас приховано якусь остаточну річ. Це тіло могло бути чиїмось. Чому воно моє?".

Її тіло з роками набрало трохи ваги, але не надто. Вона все ще лишалася привабливою - це без жодного сумніву, вкрите легкою паволокою пари дзеркало навпроти не давало збрехати (насправді дзеркало, як і більшість уламків спотвореного Антисвіту, все-таки трохи брехало: воно ледь-ледь витягувало і тим самим виструнчувало постаті - цього разу якраз настільки, аби пані Рома лишилася цілком задоволеною своїм тілом).

"Дурень, - подумала вона, - безнадійний ідіот і кінчений дурень".

Вона не просто лишалася привабливою - вона була сексуальною. Бо сексуальність - це передусім упевненість. Щось подібне вона вичитала тиждень тому в журналі "ELLE Україна". Їй це формулювання дуже сподобалося своєю стрункістю й точністю: "Сексуальність - це упевненість". І справді, чорт забирай, міркувала пані Рома, чим іще може бути сексуальність, як не впевненістю, і хіба можливо уявити собі невпевнену людину сексуальною! З того дня вона вирішила бути впевненою. Вона стільки років прожила в невпевненості, що нині залишалося впевнено брати все, що залишалося. "Чому визначальні для нас істини приходять так пізно"? - скривилася вона до дзеркала і, звісно, показала самій собі язика. Язик асоціювався з кулястої форми морозивом, що його слід було довго, пристрасно й зусібіч облизувати. "Це телевізійне", - слушно визначила пані Рома.

Тоді їй захотілося постояти на одній нозі, зробити кілька вправ, наприклад, ластівку. Вона сто років не робила ластівку. Лінії шиї, рамен, спини, сідниць і ніг творили свої чудові дуги, півкола й опуклості. Вона відкрила для себе свою цілковиту пластичність. Її з дитинства переконували в тому, що вона незґрабна. Цікаво, хто перший вигадав цю нісенітницю? Коханий татунцьо з його маразмами? Ненависна мамця з її міазмами? А може, це він їй навіяв, щоб тримати коло себе на короткому налигачі, старий жовтозубий мольфар?

Пані Рома ніяк не могла пригадати, чи вважалася незґрабою ще перед Колею, чи вже після неї. Чи ще перед одруженням, чи вже після нього? Чи ще перед школою, чи вже після неї? Чи ще перед власним народженням? Можливо, хтось так вирішив за неї - й гаплик?