Iван Бiлик - Меч Арея

Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше – голощокий Хрисафiй, євнух, вiчний лис i холодний отруйник…

Гатило потяг коневi вуди – аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

— Речи володаревi своєму, робе: «Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла є не менш висок i знатен родом своїм. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихоїмний, замислив чинити кови господаревi своєму, котрий поставлен над ним небом i судьбою».

Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя київського й хто не зрозумiв.

Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник руської учти махнув рукою їхати далi. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях поїхали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всiї Русi, й Прiск потiм чесно записав се до своєї книги.

Мiсяця вересня

Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Київ город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у своєму селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця своїх пращурiв i йшли шукати долi в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода.

По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. їх теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзiї, якою правив тепер велiй болярин Борислав.

Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили свої поконнi землi, й у їхнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре – нехай греки забудуть про свої колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхiї прийшли два брати – Радзiм i Вятко – й ударили чолом Великому князевi київському:

— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємi. Вельми гунсто жиєми на Вiслє, й готськi фрягi не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав їм вiльнi краї: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв.

Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням своєї колишньої провiнцiї Мiзiї. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмiєю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецiї до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя.