Iван Бiлик - Меч Арея

Повернувсь аж на третiй день пiд полуднє й. хрипким голосом запитав жону:

— Поїхали?

— Хто? – не зрозумiла тiлиста кароока Божана.

— Греки.

— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi неприємна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс… Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула свої дурнi побоювання й спитала турботливо:

— Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину:

— Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?

— Хто єси? – сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.

Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:

— Що то є? Звiдкуду маєш?

То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.

— На дорозi-м його зналiз, – глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.

— На дорозi? – перепитав Гатило. – В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгрiб єси порох, коли дивишся – перстень iз каменем. Такс є?

Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? – просичав Гатило, та грек заперечив:

— Нi, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того.

— Все вiдаю, можеш i не казати.

Адамiс перелякано скинув на князя очi.

— Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тодi…

Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, – сказав вiн.

Адамiс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шарковi.

— Якому? Хто є то?

— Пес…

Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого.

— Клич.

Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенької клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два днi, – прохрипiв грек. – Сього днi рано ще бiгав…

Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецiї…

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр – мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив поїзд. Богдан осадив коня бiля самого консула.