Iван Бiлик - Меч Арея

— Чест Вельому ксьондзовi Гатiлi!

Й легко вклонився.

То був, напевно, Хладiвой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.

— З такою раттю прийшов єси брати город Київ? – пожартував вiн, i юнак знiтився.

— Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.

— Що є стало?

— Ойтєц муй помрл єст.

— Жупан Хладiвой?

— Так, пане ксьондзе, муй ойтєц…

Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богдановi здавалося, нiби волосся в нього, що спадало аж до плiч, вигорiло на сонцi. Але руки мав великi й мiцнi, певно, такi руки вмiють тримати меч.

Вiн повiв хлопця до хорому, Вишатi ж наказав розмiстити можiв Хладiвоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповiдав йому свої пригоди. Сидiли тiльки втрьох – вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив i слова, хоч i слухав дуже пильно й пив разом iз ними.

На верхньому Дунаї, власне, мiж витоками сiєї рiчки та рiчки Райни, де починається земля латинцiв, коїлося недобре. Конунг Теодорiк, володар готiв, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тiєї землi жупан Хладiвой, Теодорiк посiяв ворожнечу мiж його двома синами: Хладiвоєм та Мiровоєм. Стiл мав обiйняти старший, а готський конунг пiдiслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братовi Мiровоєвi: «Якщо ти не забереш столу вiтцевого, твiй брат Хладiвой уб'є тебе. Вiн просив конунга Теодорiка о помiч проти тебе, щоб забрати твою частку вiтчини, а тебе звести».

Нерозважливий Мiровой негайно обложив брата в батькiвському домi й тримав облогу сiм день, аж поки люди почали падати вiд спраги, бо колодязя в дворищi жупановому не було. Хладiвой ледве врятувавсь утечею з вiрними людьми й ще двi сiдмицi блукав горами та лiсами. Мiровой же переслiдував його по п'ятах. А коли дiсталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нiвлунг, або ж Бургундiя, то стало вiдомо, що Мiровой уже сидить на вiтцевому столi сам.

— I страхає мене, Велiй ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би менi голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!

Богдан мовчав i тiльки дивився на миготливий язичок товстої свiчi на заставленому тарiлями столi. Звичайно, Теодорiк – старий i лукавий лис, i се Богдановi давно вiдомо. Готський конунг сьогоднi скаже одне, а взавтра зовсiм iнше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впiймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирiшив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничевi, який прийшов до нього зi скаргою на конунга та на свого рiдного брата.

— Сидiти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, – вiдповiв невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув i що бачив Хладiвой, блукаючи свiтами. Жупанич видався балакучий i довiрливий, i Гатило подумав, що се саме тi риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Мiровой.

Хладiвой розповiдав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вiтчину, не iнакше, як замислили новi кови з Теодорiком, i Богдан узяв се собi на карб. Доведеться вирядити латинам у гостi ще кiлькох послухiв, тi, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змiя Горянина, який мав незлiченнi скарби, тодi їх утратив i сам наклав усiма своїми головами, а голiв було троє. Гатило слухав тих теревень i думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спiтнiле чоло. Хладiвой удруге за сей вечiр згадав про Новий Луг Бургундський.

— Вiдаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?

Богдан кивнув.

— Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримiльда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видiв. – Жупанич намагався вживати й русинськi слова, якi знав, i виходило в нього «не бардзо лєпо». – Не чув сси такей Гримiльди? Так ото єї монж, мiж, убив тего Змiя Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тодi й єго, тего Сiкурда, альбо ж Сiкура по-нашому, такоже хтось убив. I тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видiв єси, пане ксьондзе, таку?

Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть – у жертву кумирам за грiхи дiтей своїх. Як то буває дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають…

— I коли?

— Цо, пане ксьондзе?

— Речу: коли завдовiлася та княжна?

— Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. Її по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!