Iван Бiлик - Меч Арея

— Йди…

— Докуд? – стрепенулася Гримiльда.

— За Гатiлу. Мислила-м i перемислила-м… Iди-таки.

— Се речеш менi ти?

— Йди.

— Мати Сiкурдова?

— Сiкура венце не буде…

Вона втерла сльозу, але очi в неї були сухi й червонi.

— За тего нехристя? Поганця?

— Йди, Гримо.

— Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не пiду. Вреклася-м вiрнити Сiкурдовi.

— Сiкура немає…

— Гатiла ж має сто жiнi

— То є лжа. Має двох.

— Двох!.. – буркнула Гримiльда. – Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пiзньої ночi, замовкали тiльки тодi, коли ввiходила їхня челядниця, стара Лана. Гримiльда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сiкурдова мати мовити таке? Як?

Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всi на свiтi закони честi й кровi.

— Йди.

Гримiльда почала пiдозрювати свою свекруху – не iнакше, як її пiдкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося нi в якi вузли.

Наступного дня прибув цiлий поїзд – i сватовець Великого князя київського Остой, i малий болярин Судко, й домажирич грек Адамiс, i єпископ землi Бургундської Ратарiй, i молодший брат Гримiльди Гагнi, й середульший Горват-Гернот, i слуги та челядники.

— Я-м християнка, – гордовито вiдповiла Гримiльда на заказ княжича Остоя. – Хiба ж личить менi йти по язичниковi?

— Русини родичi лужицьким сербам, – вiдповiв Остой. – Ми смо кореню їдного й кровi єдиної.

Гримiльда не вiдповiдала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грiзного володаря русiв була неприємна. Втрутився єпископ Ратарiй:

— В землi Гатiли многi християни, дочко. Многi витязi вiри нашої там. На тобi залежиться – зверне Гатiла очi свої до Христа чи не зверне. Есфiр стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рiд вiд злого Аммана. Так речено в святому письмi, дочко. Стань же й ти новою Есфiр'ю й порятуй свiй народ.

Гримiльду прорвало. Тепер вона вже знала, в чiм рiч i чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вiчi своєму середульшому братовi, правiй руцi короля.

— Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвiст! Тепер я вже вiдаю! Все вiдаю! Й не вмовляйте мене – не буде сього нiколи!

Вона втекла на другу половину терема – до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сидiла й нiчого не казала їй, навiть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримiльда голосила й тiпалась у лихоманцi, коли ж сльози ссякли й на неї напала болiсна гикавка, стара Ойда взяла зi столу мiдяну кварту й пiднесла невiстцi. Гримiльда, цокнувши зубами по червоних вiнцях, випила все й злякано пiдвела очi на свекруху:

— Що дала-с менi випити?

В горлi їй гiркотiло й пекло, але й гикавка, й тiпаниця враз урвались. Ойда мовчала.

— Що було в квартi, речу? – пiдвищила голос Гримiльда.

Стара повiльно, по складах проказала глухим i мовби не своїм голосом:

— Одворот-зiлля й приворот-зiлля, й будеш йому жоною.

Молода жiнка, не клiпаючи, дивилася на неї.

— Пощо зробила-с таке?

Стара нахилилася над нею, чорна й лиховiсна проти свiтла вiконечок, i тiльки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримiльдi здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена вiдьомська iскрина. Вона аж пiдвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тiльки привидилось, але так нiчого й не побачила. Свекруха вiдповiла:

— Кров Сiкура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годнi нi до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато лiт попереду.

То було справдi страшне, те, що казала Ойда, й невiстка дивилася на неї, мов приворожена, зовсiм упритул, i не могла вiдвести погляду вiд її очей.

I коли трохи згодом рипнули дверi й увiйшов єпископ Ратарiй, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фiалкову сутану й фiалкову шапчинку на головi, опасистий єпископ сказав:

— "Хто пiде за Христом, той не має нi вiтця, нi матерi, нi братiв, нi сестер", – так рече в посланнi свому апостол Лука.

Гримiльда ж думала своє. Хто сказав сi слова вустами Ратарiя? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тодi на стару Ойду й тремко зiтхнула В головi їй усе переплуталося, й не могла нiчого нi втямити, нi розiбрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромi, чому вона тодi не надала нiякого значення. «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…» Вона не знала, що то за Рахiль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тiльки її.