Iван Бiлик - Меч Арея

Гримiльда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нiкого не бачила.

Вранцi вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де вiдбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший снiг, вона була вже в стольному городi Кия. Вуста Гримiльди, якi стулилися того дня в далекому сiльському теремцi, й очi її, якi висохли того ж дня, так i лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов зацiплена, й настирливi слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городi Рама – плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»

Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримiльда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу…

В ЛIТО 448-е

— Не мав Христос плотi, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тiлесне та божественне.

Так сказав Єутихiй, архiмандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патрiарховi всiї церкви християнської Флавiана, й мав друзiв у лицi велiмiжного Хрисафiя-євнуха та самого iмператора.

Й скликав патрiарх Флавiан собор малолюдний, i нарекли Єутихiя єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафiй на спомогу йому ратникiв. I став на бiк Єутихiя Дiоскор, архiєпископ олександрiйський, i вбоявся засилля клiру єюпетського папа Лев, i потяг руку за патрiархом Флавiєм.

Була-бо то рать не за бога нашого Iсуса Христа, але змагання за волость: хто вiзьме гору – константинопольська чи ж єюпетська знать велiмiжна.

В ЛIТО 449-е

Й знову писав ябеду Лев, папа римський, iмператоровi Теодосiєвi Другому, й паче ж Пульхерiї всемiжнiй, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафiя. Й скликав iмператор новий собор в Ефесi мiсяця серпня в 8 день, i прозвали люди собор той татським.

I зiбрався в Ефесi ввесь клiр верховий i всi єпископи – й грецькi, й латинськi, й єюпетськi, й кричали сторонцi Дiоскора та Єутихiя:

— Навпiл рубайте тих, котрi речуть: «Христос має. два єства!»

Й удерлися мнихи числом тисяча, й вiв їх чернець Варсума, й почали бити сторонцiв патрiарших Флавiанових, i ховалися єпископи пiд столи, й витягали їх, i знову били, нотарiям же єпископським переламували пальцi. Й повержений був Флавiан, i сам Дiоскор топтав його черевiями своїми. На сторожi ж стояла рать Хрисафiєва. Й зрiклися всi єпископи слiв своїх, i прокляли Флавiана й заслали його в країни дальнi, й замучили там.

I сiв на столi патрiаршому паки єюптянин, iм'ям Анатолiй, i сидiв лiт 9.

У те ж лiто видав конунг вiзiготський Теодорiк дочку свою за сина велiйого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.

В те ж лiто, мiсяця снiжного в 28-е, перемогла Пульхерiя ворога свого первiйшого Хрисафiя й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, i правити стали товстосуми константинопольськi.

Пульхерiя ж, убоявшись людностi царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партiї цирковi. Й прикликала знову готiв-арiан стерегти лад у Константиновому городi, бо чернь царгородська, ранiш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерiя з вождем готським Аспаром, мав-бо пiд рукою многих готiв та инчих варварiв, а такоже грецьких можiв та воєвод.

В ЛIТО 450-е

Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снiгу, перед очi всiї Русi самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велiї можi Гейза, що правив Iспанiєю й Африкою.

— Готи, Велiй ксьондзе, – сказали сли, – стали купою з Римом i хочуть ковтнути нас.

Гатило довго розмовляв зi слами Гейза, довго обмiрковував усi сторони справи. Ся справа останнiми десятирiччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тiльки вiдрубати.

Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевiв, тобто славiв, та галинiв, знаних iноземцями як алани, жили обабiч Райни. Готи, прийшовши з полунiчних Скандiнавських земель, прогнали їх i частково пiдкорили. Тi, що не хотiли миритися, перейшли через Райну до своїх родичiв галлiв, ранiше ще звойованих римлянами, а пiзнiш подались на той бiк Пiренеїв – до Iспанiї. «Там, – писав про них готський iсторик Йордан, – згадували вони все те зло, яке їм заподiяв король Геберiк, прогнавши з рiдної землi. Так розповiдали їм батьки їхнi». Великим жупаном сих слов'янських народiв був тодi Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готiв розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пiзнiше, в лiто 407, слов'яни подолали Пiренеї й засiли в Iспанiї. Все складалося на краще, мiсцевi жителi з обiймами зустрiчали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.