Iван Бiлик - Меч Арея

Мiсяця червця

«По вiд'їздi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч країни. Здолавши разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за поконом скiфським, iже допускає многожiнство…»[14]

Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли їхнiй невеликий поїзд зупинявся пiсля денної дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiлої скiфської мови своїх попутникiв, спитався Русича:

— Чув єсмь, речете на царевого брата то так то сяк…

Тлумач вiдповiв:

— Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди такоже Владо.

Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав занотувати собi їхнi назви. Се виходило погано – й пристави казали на них по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi «скiфськi» звуки ж, ч, ш, щ…

«Сi рiки переїздили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто – мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут нарiцають квасом…»

Ще ранiше, тобто понедiльного ранку, коли Великий князь київський Богдан Гатило, змiнивши гнiв на ласку, прийняв iмператорського сла Максимiна, а потому так само несподiвано наказав тлумачевi Викупi повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Вiн пiдпитував навiть Прiска, чи не чув той чогось про причину Аттiлиного гнiву, ходячи помiж скiфiв. Але Прiск знав про се стiльки ж, як i Максимiн, i сивий консул мучився сумлiнням: що скаже Хрисафiй за такий скандал?..

А коли й Викула поїхав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспокоївся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi з'явилося щось таке, що з'являється в людини, коли вона має перед себе певну мету.

А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi краї. Все тут було незвичне – й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозi й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нiзвiдки не почути рiдного й любого вуховi грецького слова. Та, зрештою, людина звикає до всього. Невеличкий караван верхiвцiв iшов i йшов на всхiд, а сiй країнi не було нi кiнця нi краю, тiльки степи, та пагори, та великi й малi рiчки.

«По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалiк…»

То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось розглядав на лiвiй руцi – чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi повечеряли й полягали спати в просторих полотках.

Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд, потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його.

«В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж своїх, свiтячи собi факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння їхнi, що ся приключило, нашi пристави повiдали їм причину тривог наших. I ми смо радо привiтанi були в хижах їхнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли й висхли…»

Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як i всi, та здавалося, вiн боїться не так за своє тiло, як за ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав їх i пiдставляв руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi. Лише «скiфи» весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й пiдставляли свої нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi – то благодать, яку посилають їм їхнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.