Iван Бiлик - Меч Арея

I саме тому Годоєвi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того.

У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на них Великий князь.

Мiсяця квiтного

Коли Годой закiнчив розповiдь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:

— Речеш отак, га?.. Отак?!

Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана:

— Й не змiг єси стяти йому безбороду голову! Жона єси по всьому, не мiж.

I врештi гаркнув до Вищати:

— Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди!

— Кому? – спитав старий конюший.

— Кому?! – гаркнув ще дужче Гатило. – Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!

Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.

— Що… ректи? – протяг Вишата.

Годой наважився й собi втрутитись:

— Не лiпо мовиш, Великий княже… То сли й… Що ректи їм?

Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i сказав трохи спокiйнiше старому конюшому:

— Речи: Великий князь уже все вiдає й так, без них, i нехай зразу ж збираються й сiдлають.

— Проти… ночi?

— Йди!

Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав – зараз Гатило мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшнє, й усi слова, й усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя київського немов на сон зморило. Вiн сидiв на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годоєвi здавалося що Великий князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi навiть ворушитися не можна. Перше слово має сказати вiн сам, i Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: «Осе ж видиш? Не я-м тобi рiк? Не на моє хилиться?..» Й тодi вже вороття не буде.

Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:

— Рiк єси?

Старий конюший кивнув.

— Що… єси рiк?

Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-єдине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання.

— Взавтра.

Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означає.

Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу. Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже йому євнух Хрисафiй?

I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою грецькою мовою:

— Йди.

— Куди? Куди йти? Геть? – перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк червоної полотки, що височiла на горбi.

— До Аттiли?

Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу ласку й погодився прийняти сла.

Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годоєвi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi харатiї й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому царському сiмейству.

Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь київський не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав:

— Статiї замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статiї замир'я?