Iван Бiлик - Меч Арея

"Прогулюючись коло терема, – писав потiм Прiск, – я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами – й латинську мови. Грецька ж тут чується тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракiї або ж на змор'ї Iллiрiї. Але їх зразу впiзнаєш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жиє замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мiзiї, а тепер вiн живе тут…"

Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться.

— Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, – визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. – Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою своєю… Буває, як здушить серце – хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю…

— То пощо ж не бiжиш? – спитав Прiск.

— Пощо… – повторив Адамiс. – Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i… добре тут жиється.

— Хiба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе… Скiльки-м пробув у сiй Скiфiї, а вже тягне додому.

Адамiс зiтхнув, але заперечив:

— Я-м полюбив скiфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним i велелюбим покоєм. I нiхто не тремтить, щоби в нього не вiдняли того, котре вiн має й шанує. В моїй старiй вiтчинi, в Грецiї, волостять тирани, а малодушнi роби не смiляться боронитись. Там немає правосуддя, нi рiвностi в податях. I сильнi гнiтять слабих…

— Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, – мовив Прiск, але в голосi його не було докору.

— Так є, – вiдповiв Адамiс. – Ся земля є моєю другою вiтчиною.

— I бороду голиш…

— Се велить покон скiфiв.

— I волосся кружечком… Як ви се чините, що в усiх однакове!

— Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтинаєш усе, що виглядає з макотера.

Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обоє вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю.

А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до царицi.

Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромi. Прiск iз непослабною цiкавiстю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечерi записати свої враження.

«На двiрцi були многi тереми та клiтi. Однi красно зiстроєнi з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вiнки, й здiймаються на добру вись. Тут жила жона Аттiли. Зустрiнутий у дверях варварами, я ввiйшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Пiдлога була встелена килимами, многi жони стояли окiл царицi. А дiви сидiли навпроти неї долi й узорили рiзноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одiжi. Вклонившись царицi, я пiднiс їй дари й вийшов…»

Повиходили й iншi дяки та кляузники, лишились тiльки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського – то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.

Прiск мав намiр оглянути й iншi будiвлi великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ганку головного хорому, заступила йому дорогу, й вiн не змiг проникнути всередину. Смерди, й можi, й рiзне болярство дрiбного кшталту чекало виходу Гатила. Нарештi Великий князь київський з'явився на ганку в супроводi мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, пiдходив по черзi, й Гатило творив свiй суд.

«Не тiльки гуни, а й инчi народи, їм пiдволоснi, любили сього дивного можа за його велiї цноти й за правосуддя. Многi греки й римляни добровiльно служили йому…»

Скiнчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли вiд рiзних країн i народiв.