Iван Бiлик - Меч Арея

Так вiн i просидiв над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упiвголоса промовляючи сам до себе.

Мiсяця березоля

Снiг узявся зерням, у полях чорнiли великi протали, й дороги розвезло. Богдан сидiв прикутий до свого двiрця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолi, коли дикуницi ходять пороснi й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цiлий мiсяць, добрих чотири сiдмицi київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далi вчитувався, то бiльше зло розбирало його на Годоя.

Коли п'янi гостi знайшли пiд стiною непритомного князя лугарiв, вибухнув регiт. I тiльки Богдан тодi не смiявся. Стояв позаду всiх i думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й вiн, i веселi гостi.

То була перша книга в його життi, бо в греках вiн тiльки вивчився читати. Й коли перегорнув до кiнця шкiряний сувiй, замислився.

Жорстокий i кровожерливий бог юдеїв i всi його боженята. Свiй власний народ розiгнав на чотири вiтри. Тодi Богдановi спало на думку iнше: невже той бог такий могутнiй i такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками – то нащо ж сотворював грiхи та спокуси? Невже бог Єгова не вiдав, що Змiй одурить його й уверне його ж творiння в смертний грiх?

I коли одного вечора до терема прийшов велiй болярин Борислав, князь уже мав цiлковито готову думку щодо юдейських богiв.

— Нашi суть лiпшi, – сказав вiн Бориславовi.

— Хто? – не второпав той. Богдан вiдповiв:

— Русинськi кумири.

В каламутнi шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим вiттям трепет у княжому двiрцi лiтають довкола старих гнiзд гайворони, їхнiй гелгiт линув у свiтлицю, й Борислав сам до себе мовив:

— Весна йде…

— Весна, – повторив Богдан, i собi глянувши в вiконечко. – Чи чув єси, де є… Годой?

— Нi, – озвався Борислав. – Пощо тобi Годой?

— Питаю, – вiдповiв князь. – Ото лежить його книга.

— Виджу.

— Що дiє Вишата?

— А що? – безбарвним голосом одгукнувся велiй болярин. – Шкребе конi твої. – Й раптом пiдвищив голос: – Забув єси, княже, лiта нашi молодiї? Сидиш на столi вiтця свого й нас єси геть охабився.

— А що хiба дiється? – здивувався Богдан. Велiй болярин уперше нагадував йому про їхнi далекi мандри й про молодечi подвиги в чужих землях. – Затужився-с, болярине?

— Закляк єсмь.

— Пощо?

— Пощо, пощо… Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!

Богдана такi слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докiр, i водночас радiсно, бо й сам засидiвсь – ратному можевi нiяк не личить триматися подолу жониного полоття. Вiн поклав руки на стiл i схилив чоло. Щось не так iдеться в його життi, не так, як думалось, i Борислав, мабуть, першим се помiтив. Надворi починалася весна, кров у жилах сiпала дужче, вони ж сидять i чекають не знати чого, живуть вiд учти до учти, п'ють пiнявi меди i бешкетують. I справдi, чи личить ратному можевi таке життя?

Богдан знову зiтхнув, тодi встав, пiдiйшов до вiкна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навiть не ворухнувся.

— Яке лiто пiшло… Вишатi?

— Що ради питаєш? – ображено блимнув на нього Борислав. – Забув єси? Чотирма лiтами вскакує вiд нас.

— Тридесять i друге лiто, – не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. – I ти їдну жону маєш, i я маю. Вже й чадi можеської замали смо…

Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями в пiдклiть, i звiдти почувся його грубий голос:

— Туткаю! Меду!

Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:

— Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!

Ввiйшли всi троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.

— Став! – розпорядився князь, i роб гримнув дубовим корцем об стiльницю. – Й страви якоїсь!

Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.

— Затужив i ти єси, старий конюше? – спитав вiн вайлуватого вогнищанина. – Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»

Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо той нiчого не вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.

— Женитися маєш хiть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?

Старий конюший широко всмiхнувся.

— Повiв би-с княжну до хижi?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?

— А ти речеш про кого? – засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. – Про кого мовиш, Гатиле?