Iван Бiлик - Меч Арея

Богдан звелiв челядникам перенести хворого на спiднє повершя, де стояла широка пiч i було тепло. Годой не заперечував, i господаревi навiть здавалося, що вiн радий своєму зувiччу.

Гатило сам дивувався, що так раптово змiнились його почуття до луганського князя.

В свiтлицi сидiла стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самi вiчi, бо так велить покон землi Руської, але розмовляла з хворим гостем вiльно й невимушене. Говори про його батькiв i про спiльних, не вiдомих Богдановi родичiв. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопiтливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сiни, дивився, поки вiдчинить дверi на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собi й сiв подалiк. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

Вiн поспитав Годоя:

— Що, язвить?

Бiль десь-то був i справдi великий, бо гiсть навiть не вiдповiв, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотiв був йому сказати щось таке приємне, та слова повiльно спливали в пам'ятi, й доки пригадував, рипнули дверi, й на порозi стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумiв i що трапилося, й чому тодi мати так поквапне зникла на своїй половинi хати.

Стара господиня стояла в навстiж одчинених дверях, у свiтлицю тягло холодом, але так треба було, й нiхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого пiвня з широким ярим гребенем i такими самими борiдками, що спадали йому на рябi могутнi груди.

— Маєш пiвника, княже Богдане! – врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синовi Той поволi встав, пiдiйшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Пiвень невдоволено киркнув на його руку й трiпонув головою.

— Пiвник? – перепитав князь.

— Маєш пiвника ще одного, – вже не так урочисто вiдповiла стара господиня.

— Коли?

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пiшов повз матiр на ганок, тодi, згадавши, разом iз птахом ув однiй руцi збiгав нагору й повернувся вже пiдперезаний мечем i в теплiй овечiй гунi, виквашенiй у дубовiй корi.

У двiрцi вже зiбралося чимало люду – й челядники, й роби княжi, й можi, й пiдлi кияни, чулися збудженi веселi голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тiльки зозуляста й гриваста пiвняча голова. Князь аж сяяв од радощiв.

Годой пiдвiвся на вистеленiй бурим ведмедном лавi й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, нiби могли помiтити в нiй риси юного київського княжича, який народився кiлька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарiк? – поспитав Годой.

— Данком.

— Лiпо є, що не кура й сього разу.

— Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше нiж її вречено буде котромусь кумировi. Київський князь, побоюючись, аби гiсть не переступив покону пращурiв, бо вiд хрестатих можна сподiватися всього, поквапливо сказав:

— Учинив єсмь требу всемiжному Юру. Нарiкаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись урокiв, i вiн, а по ньому й князь Годой, полегшено зiтхнули.

— Юрко?

— Так буде, – вiдповiв київський князь i знову почав ворожити на пiвнячiй головi, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, i що робитиме, й скiльки перемог на ратному полi матиме за своє життя, й скiльки поразок.

Увечерi на горi княжого хорому зiбралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, пiднявся й собi сходинами на другий поверх. У найбiльшiй княжiй свiтлицi сидiли всi значнi люди князiвства. Навiть челядникам i робам було виставлено в пiдклiтях кадь меду й кiлька дзбанiв сити.

Приїхав i тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тiшився, що його донька Русана дарує князевi тiльки чад можеського шибу. Добре випивши, вiн перекрикував усю весiльбу:

— А речи, княже: лiпа моя кров?

Богдан удоволено кивав головою й пив, i хоч настоянi меди не брали його, та настрiй мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двiчi пiдряд народити – неабияка достойнiсть, Києвому городовi треба можiв ратних, смiливих, i про се князь говорив того вечора не раз i не двiчi.

Годой не був п'яний, бо пив мало, вiв здалеку й нiколи не закiнчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощi, й се теж додавало настрою.

— Греки не познають нашу звитягу.

— Вони дають Великому князевi дань.

— То не з шани, княже. Лиш убояться мечiв наших.

— Слава й за те.

— Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм…