Iван Бiлик - Меч Арея

— Язичниками?

Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.

— Я нiколи не начеплю своєму синовi хреста на шию, – розгадавши, куди верне Годой, усмiхнувся київський князь.

Годой похилив голову й теж усмiхнувся.

— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхнiх кумирiв.

— Бог єдин є, княже, – нагадав луганський гiсть, але в душi поцiнував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирiв».

— Ти чув єси про… Юрiв меч?

Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу вiдповiв; у свiтлицi було гамiрно, задушно й пiвтемно, горiла тiльки свiча бiля них та смоляна скiпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упiймати вираз Богданових очей, але не змiг i вiдповiв зовсiм не те, про що його питано:

— Тепер найможнiшим оружжям є…

Богдан докинув:

— Я вiдаю, про що маєш хiть казати: хрест?

— Хрест, – потвердив Годой. – Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пiзно. А… меча Юрового… не згадуй. Вiн приносить котору.

— Меч Юра – то є оружжя супроти котори, – впевнено заперечив Богдан.

— Вiн видавався й твоєму прадiдовi не до руки.

— Прадiдо мiй звольнив Русь, i Сiверу, й Дерева з-пiд готiв. I лужан звольнив.

Поки Годой мiркував, Богдан заговорив про геть iнше.

— Не мислив єси, пощо грецькi князi та боляри в такiй моцi суть?

— У якiй моцi?

— Скоти багато ймають.

— Не вiдаю.

— А я вiдаю. Бо вельми багато робiв iмуть.

— Не знаю. Ти був єси в греках…

— Був i многе єсмь видiв. Багато ймають скоти. А ми смо дужчi за них.

— Дужчi?

— Дужчi смо, бо їхнi роби й челядники втiкають од них i бiжать до нас. Роб скiльки тягне? Десять гривен? Нашi роби висиджують на десять гривен – i вiльнi. Я садю його на землю, й вiн оре її, бо вiн уже є смерд. А грецькi роби? Роби суть – робами будуть i до скону. А з роба – скiльки єси вбив, стiльки й в'їхав. Чи так є?

— Так… – невпевнено вiдповiв Годой, ще не розумiючи Богдана до кiнця.

— Дожиємо, що в грекiв не зостанеться робiв – повтiкають. А хто грекам рiллю орати-йме?

— Княже, – заперечив Годой. – Христос рече: всяка волость вiд бога. Прийми хрест на груди – й смерд, i роб, i челядник твердити-йме: князь вiд бога.

— Вiруєш?

— Вiрую, – твердо вiдповiв Годой.

Богдан замислився, бо над таким варто було й справдi подумати.

— Усякий чоловiк є роб божий. Так рече ваш Христос?

— Так.

— А нашi кумири речуть: був єси робом – робом i по смертi будеш. Був же єси вольним – i там будеш вольним. Зумiв єси?

— Нi, – вiдказав гiсть, бо князь, певно, мовив про щось складнiше, нiж отi слова, що ж за ними крилося, збагнути не мiг. А Богдан повiв далi:

— Був єси робом – робом i будеш. А як скинеш ярмо – ти вже не роб. Зумiв єси? Годой повiльно кивнув.

— Не зумiв єси, княже. Чуй: русиновi гидко робом бути. Чув казання: лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. Чув єси?

— Чув єсмь.

— Ото такий є русин. Зате вiн любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усiх. Лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. I поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всi ви роби – й на землi, й на небесi. Втече вiд князя свого роб – i радiє. Не втече – що ж, потерпить трохи: на небi всi рiвнi. Так i до чужинцiв. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, i Дажбог, i всi, в кого вiруємо. То чиї кумири лiпшi, га-а?!

Богдан трiумфував, бо Годой не мiг вiдповiсти на те нi слова, нi пiвслова. Луганський князь лише спитав:

— Умiєш, княже, письма грецького?

— Вмiю, – вiдповiв той. – Один граматик показав у Константиновому городi. Пощо питаєш?

Годой тiльки такнув.

— А ти вмiєш?

— Нi.

Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:

— Зроби диво! Зроби диво – i я ввiрую!

Усi замовкли й утупилися в князя та його гостя.

— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.

Всi заволали п'яними голосами:

— Волiємо дива!

— Дива!

— Ввiруємо!

Годой сидiв як неживий – поганцi знущалися з його вiри.

— Учини диво – й князь Гатило накине хреста на шию княжичевi Юрiю! – перекричав усiх Богданiв тесть Воїбор.

Годоєвi на думку спадали життя всiляких святих великомученикiв, розтерзаних i зганьблених поганцями, й вiн приготувався до найгiршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному маревi пiвтемної свiтлицi, блискали тiльки золотi й срiбнi гривнi на шиях язичникiв та їхнi розжаренi медом i хiттю вiчi.

Велiй болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:

— Поставимо тридесять лучникiв iз заповитими очима, й вони стрiляти-ймуть у тебе.