Iван Бiлик - Меч Арея

Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний ляскiт оружжя.

Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.

Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй, обережно переступала через трупи й iшла. Повз неї пробiгав молодий мiж зi смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала навколiшки. Бiля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях.

Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою смолою й очi, й рот, i нiс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий.

— Гатиле! Дивися! – пролунало в неї. за спиною. – Глянь, як жона твоя мучить своїх братiв!

То був Тодорiк Бернський. На його поклик прибiг Великий князь i ще кiлька вiльних од бою можiв.

— То є демон! – кричав Тодорiк. – Перевiтниця! Вона згубилiа стiлькох витязiв, щоб упитися їхньою кров'ю!

— Перевiтниця!.. – залунало зусiбiч.

Тодорiк пiдiйшов до Гримiльди, яка й досi стояла навколiшки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпiл.

Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так i впала додолу. Тодорiк проказав:

— Аби-с убив тую перевiтницю зразу, живi були б усi отi можi…

Великiй князь київський, упустивши меча, згорбився й повiльнiм хитким кроком подався через двiр до хорому. В усьому дворi була моторошна тиша – й у дворi, й у воїнськiй, де добили останнього новолунга.

Й тiльки собаки в городi вили, вiдчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний мiсяць, який сiдав за Щекавицею, набачившись такого жаху.

В ЛIТО 453-е мiсяця травного

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вiвтарi вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнанi холодом у хижi, виходили на повiтрi й задирали голови: з-поза Либiдь-рiки на Оболонь летiли сiрi гуси, бiлi лебедi та журавлi, летiли з країв iрiйських, де нiколи не буває холодiв, i в усi пори цвiтуть квiти й дерева, й у всi днi сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правiчний закон Землi, бо в травному мiсяцi душi померлих згадують родичiв живих i шлють їм тепло, й квiти, й трави. Люди радiли, дивлячись, як оживає природа навколо, й самi мов оживали, й перероджувались i молодiли: весна!..

Й тiльки в душi однiєї людини було порожньо й холодно, й весняний вiтер не будив у нiй нi жаги, нi любовi, нi нетерплячого поривання скорiше сiдлати коней i їхати в степ. За сей рiк Богдан Гатило зсутулився й геть посивiв, хоч йому ще було небагато, коли подумати – зовсiм небагато лiт.

Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стiльки рiдних та близьких людей, – i сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзiв та соратникiв без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче пiдiтнув йому жили, вбив у ньому вiру в себе й у людей, i тепер Богдан Гатило жив, як увi снi, й ходив, як увi снi, й усе здавалося йому сiрим i позбавленим будь-якого товку сном.

Позавчора кияни поминали своїх можiв, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навiть не пiшов на поминання. Рiк тому Гримiльду спалили на вогнищi, й пiд нею горiли не дуби й не берести та сосни, а сипуче смiття конопляної кострицi, бо всi казали, що то не жона, але перевiтниця, й Богдан нiчого не мiг мовити супротиву їм.