Iван Бiлик - Меч Арея

Гримiльда перебила його:

— Що привезли тобi братове мої? Багато золота й серебла?

— Нiякого золота й серебла. Гатило має й свого доволi, не те що Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому рукiв'ї, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще… лук перський з турячих рiг.

Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти з нього давно розiвчився.

— Велю взавтра повiсити оружжя се отут, – вiн махнув рукою на гладенько виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки плакала, й плечi їй судомно пересiпувались: – Для чого плачеш?

Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:

— А чи вiдаєш ти, що по моєму першому можевi Сiкурдовi лишилися незчисленнi багатства?

Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.

Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали, Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського. Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподiваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торiсмунда.

Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:

— Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.

Тодорiк Бернський вiдмовився:

— Коли Великий князь київський не захоче, то нiхто не зможе вмовити його.

— Добре! – встала Гримiльда. – Я дам тобi стiльки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собi воїв i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?

Залiтний князь похитав головою:

— Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове твої менi приятелi.

Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала, що Тодорiк боїться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого. Тiльки ж кого?

Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат рiдний Волод iз сином Остоєм.

— Княже, – мовила вона, – коли Волод упустив її до себе. – Маю щось повiдати, але самому… – Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за дверi.

Отець нiколи не вiдстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримiльда, й не можна сперечатися з дядиною.

Коли Гримiльда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулацi – точнiсiнько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провiщала жодних надiй. Волод так i сказав:

— Супротиву братових гостей не пiду.

Й з вiдразою глянув на невiстку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зiткнувшись у сiнях з Остоєм. . Вона бiгла до своєї жiночої свiтлицi, найдужче боячися зустрiти зараз своїх братiв.

До самого вечора Гримiльда не виходила на люди й навiть не їла цiлий день, а ввечерi перейшла до спочивальнi, й Гатило застав її.

— Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с…

— Усi речуть, а нiкому до мене дiла нема, – сердито вiдповiла Гримiльда.

— А що хiба стало?

Вона раптом зiрвалася:

— Болять менi рани Сiкурдовi! Печуть у серцi, й не можу вгамувати їх!

Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що дiється, й про що вона мовить, i що означають отi її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, вiн мовив суворим голосом:

— Речи.

Його теж розбирала лють, i вiн у душi поклявся, що рука його буде мiцною й не затремтить.

Гримiльда, дохлипуючи, розповiла йому все, що знала про смерть свого першого чоловiка. Й укiнцi мовила:

— Сiкурда забили вони: Горват i Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не вiдаю тiльки де.

Й оскiльки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсiм незрозумiлим йому голосом примолилася:

— Будь за мене месником, княже!

Гатило сидiв край лiжка, низько схиливши голову. Гримiльда не вгавала:

— Сiкурд мав велiї багатства. Ти того-с не вiдав.

Гатило нарештi проказав:

— Чув єсмь за тотi багатства. Гомонять, наче Сiкурд убив Змiя Горянина…

— Бач, правда є! – похопилася Гримiльда. – Вiдбери ти тi багатства. Вiдбери собi й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серцi!

Великий князь київський устав i ще суворiше, нiж допiру, мовив: