Iван Бiлик - Меч Арея

Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.

Горват спитав його:

— Що-с намислив робити?

— Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна…

— Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.

— Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо… Торiсмунд.

Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:

— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?

Король насупив брови.

— Се колись, – вiв далi Горват, – мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.

— I що? – не втямив король.

— А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина – сестра наша.

Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:

— Рiдна сестра?

— Авжеж.

По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:

— Дурницi. Сiкурд – одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.

— Братове… – глузливо повторив Горват.

— А й кревна мста вже вмерла… Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять…

Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:

— Давай попоїмо?

Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.

Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни:

— Ще двi свiчi!

Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.

— Що то є?

— Де?

— У руках твоїх.

— Скора, – вiдповiв Гано.

— Яка? Чия скора?

Король подивився на нього й присунув собi свiчник.

— Мабути, вовча…

— Вовча й є! – гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав:

— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись… Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом… Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша.

Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.

— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око – Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй!

Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим.

Король Гано-Гунтер сказав:

— Поїдемо до Києвого?

Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив:

— Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину.

Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда…

По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився – то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв.

У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської – городу Києвого.

Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи – Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було.