Iван Бiлик - Меч Арея

Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був повернутися, тодi роздумав i собi сiв поряд, навiть не глянувши, хто то є.

— Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую…

Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм…

— Тодi я-м був ще молодий.

Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.

— А з русальської недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi.

Шумило вже сидiв удома – Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору, пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами своїх коней.

— А се-м намислив помирати абощо… Не доведи, Боже.

Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так боїться смертi. Вiн глухим голосом спитав:

— Страхiтне?

Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив:

— Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiдаєш. – I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: – Але страхаюся вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану… – Вiн знову бухикнув й аж тодi спитав: – Гатиле, чи немає де ратi в землi твоїй?

— Нема, – байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi…

Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн щоразу повiдомляв Великого князя про свої дiї, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по обiдi.

— Слю в греки Годоя, – сказав вiн.

— Для чого?

— Дань.

— А-а…

Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзiї в городi кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу iмператор Маркiан хотiв гасити товарами. Богдан торiк погодивсь, але сього року виявилося, що товари такi русинам непотрiбнi й вони можуть купувати їх дешевше на всхiдних марках – у Персiї чи деiнде.

— Добре робиш, Боричу, – сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й дiяти з такою державою.

Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у його бiк. Щось має повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку:

Чуєш, Гатиле… Я-м багато слухався тебе… Тепер послухай мене маломудрого.

— Речи, – сказав Гатило.

— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився землi Руської.

— Нехай, – кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як про нього мислить i що каже.

— Але то ще не все…

— Речи…

— Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла… зворожений.

— Ким?

— Перевiтницею, – не зразу вiдповiв болярин. – Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти – ноги вiдняло.

Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Києвого.

— Мусиш, Гатиле…

— Що?

— Мусиш, речу, показати їм… готам i всiм, хто не дiждеться смертi твоєї, що живий єси й у сiдлi тримаєшся.

Великий князь мовчав, i київський болярин шукав дошкульного слова.

— Мусиш се зробити для землi Руської.

Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:

— Чини, як знаєш.

Борислав ще не йняв вiри вухам своїм i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив:

— Поїдьмо в Захiдню Русь.

Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:

— Хай на твоєму буде, Борисе.

Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь

Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити.

Та коли людинi до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця.