Iван Бiлик - Меч Арея

— Видiв єси, що на серединi? – гукнув Великий князь, перекрикуючи людський гамiр та ляскiт оружжя.

— Слава тобi! – вигукнув Ардарiк, обтираючи пiт iз виду й лаштуючись устряти в нову сiчу.

На витолоченiй травi лежали й судомилися в передсмертних муках тисячi й тисячi можiв i в латах, i в гунях, i в кольчугах. Живi топталися ногами по живих i мертвих, кони чавили копитами тих, хто впав i силкувався звестись, докруж лунали зойки й прокльони, й двi стiни до зубiв зоружених людей намагалися попхнути одна одну назад.

Бойовище було в розпалi, й Гатило з млiстю в серцi думав, чиї ж кумири переможуть сьогоднi – римськi чи таки руськi.

З лiвого краю прискакав нарочитець:

— Князь Годой рече, аби-с дав трохи комонникiв!

Комонникiв вiльних не було, й Гатило помчався сам до полкiв Годоя. Десь там рубався поперед своїх чубатих косакiв i його син Данко. Богдановi раптом защемiло в грудях, мов од жалючої стрiли. Вiн уп'явсь острогами в змиленi боки жеребця. Старий Годой, утрапивши в сiчi шапку, бився з готами простоволосий. Сивий оселедець метлявся по голеному тiм'ї й лiз у вiчi. Гатило пристроївся поруч i, коли пiд ударом його важезної палицi впало двоє «латаних», крикнув косацькому князевi:

— Не виджу Данка!!! Де є?!!

Старий Годой, не припиняючи рубати мечем, у промiжку мiж двома вдарами кивнув назад:

— Та-ам!

Гатило завернув коня й мало не зiштовхнувся з гнiдим волохатим жеребчиком Вишати.

— Данка! – крикнув Вишата за своєю звичкою тiльки одне слово. Гатиловi стислося серце.

— Живий?!

Вишата кивнув i докинув:

— Нога!

Поранена в сiчi нога – то ще й повезло Данковi, й Гатило подумки молився Перуновi та Юровi Побiднику, щоб се було одне з тих прикрощiв, якi йому наворожили вчора ввечерi. Вiн знову повернувся до Годоя й вимахував там своїм гатилом добру годину. Готська, пущена здалеку стрiла вп'ялась йому в груди, прорвала двоє колець кольчуги й застрягла в м'язi. Гатило хотiв висмикнути, та навершя вiдломилося й не давало змоги махати рукою. Вiн одскакав сажнiв на п'ятдесят i заходився скидати з себе кольчугу. Площик стрiли впинався в груди й викликав бiль. Гатило силою рвонув кольчугу й стяг iз себе, лишившись в однiй сорочцi. Вiн лапнувся – пазуха була в кровi – й насилу витяг бронзове жало, слизьке й невловне. Й у цю мить на нього ринулося душ iз п'ятеро закутих у панцири латинян.

Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинутої сулицi. Про кольчугу не було часу думати. Вона впала додолу разом iз шоломом. Гатило вихопив меч i пригнувся до холки жеребця. Розпашiла в бою тварина, могутня, як i її вершник, грудьми збила переднього коня напасникiв. Князь розвернувся й, уникнувши нової сулицi, вдарив мечем латинця, що кидав її. Удар виявився такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогкої глини, перетяло латинця надвiчi вiд шиї до пояса. Тодi злiва, саме в ту мить, коли Гатило вже замахнувся, пiдскочив третiй легiонер i вибив йому з руки меч.

Усi троє надали переможний крик. Гатило не вiдав, чи вони впiзнали його, чи нi, але йому здалося, що збираються ловити знеоруженого русина, голого й безпорадного, в самiй сорочцi, навiть без шолома чи шапки, з довгим сивуватим пасмом оселедця на чисто виголеному тiм'ї. Вiн теж закричав своїм страшним голосом i, вiдчепивши з луки сiдла величезну дубиняку на три лiктi, ковану залiзними та мiдними смугами й булавицями, зострожив коня.

Впав один «безсмертний» з розчавленим панциром, другого Богдан здогнав коло самої сiчi. Сталевi лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному стременi з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив, куди той утiк.

Повернувши коня до того мiсця, де на нього допiру напали, Великий князь, не злазячи, пiдiбрав свою кольчугу, знайшов i меч, аж тодi до нього прискакало троє руських боляр i троє можiв.

Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.

— Вишату сюди! – крикнув вiн, i всi шестеро погнали коней на правий край сiчi, де разом зi своїми комонниками рубався перший вельмiж землi Руської, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрiлу вiзiгота.

Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув:

— Комонних на правий!

Князь подивився туди, де гримотiло залiзо об залiзо мiж супротивними лавами римлян i русичiв, i махнув рукою в протилежний бiк:

— Усiх готiв Ардарiка, й Видимира, й Велiмира, й Тодомира – на лiвий край!

— К-куди? – не зрозумiв Вишата. Вiн прийшов просити пiдмоги, а Великий князь велить забрати вiд нього й тих, хто ще тримається. – Не встоїмо! – крикнув вiн в обличчя Гатиловi, та той сердито махнув мечем знову-таки на лiвий край i сам погнав коня в той бiк.