Iван Бiлик - Меч Арея

— Мовиш по-руському? – спитав Гатило.

— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по… '

— Ректи-ймеш по-руському, – перебив його князь. – Аби-м чув усе сам.

— Добре, добре, як волить Великий князь! – покивав довгим носом юдей. – Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидiв навпроти, Великий княже.

Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту:

— Князева познака є «Г»? чи «Б»?

— "Г", сирiч Гатило.

— Тодi перекрутимо камiнь отак.

Ворожбит налаштував плиту рiзою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман, i вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi лягли бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав:

— Перекину завдруге.

— Пощо? – звiв брови князь.

— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв…

Юдей знову сипонув кольоровими камiнчиками й, подивившись, удруге, згрiб їх до кухлика:

— Ще раз…

По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай… Нехай Великий князь лiпше вижене мене, нiж я прорiкати-йму йому таку долю…

— Я звелю повiсити тебе, якщо не повiдаєш менi правди, – тихо сказав Гатило.

— Вай, бiдна голова моя…

— Речи! – гримнув Гатило.

— Вай… Коло твого знаку… Осе є «Г» по-юдейському… Коло нього злiворуч лежить синiй шол, а справоруч – зелений… Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? – тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я лiпше тобi все… Не гнiвайся, свiтлий… Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний… Римляни завтра мати-ймуть гору… Вай-вай… Убога моя голова пiсля сього… Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай…

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за рiчкою. Може, юдей i мав правду, бо на горбi з протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки Богдановi ще не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi Вишати там уже не було, тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло їдким чадом калмакового зiлля, викликаючи в Гатиловiй головi неприємнi думки. Що ж сталося з Гейзом i де його рать? Адже по сутi се заради них, своїх захiдних єдинокревцiв, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорiї… Але нi Гейза, нi навiть вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову – нею вiн нiколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх вiдьмакiв, якi тiльки є серед ратi.

— Русинських! – нагадав вiн. – I Вишатi речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж п'ятеро. Всi були старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi чомусь почало здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один з дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстарiший вiдун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворi. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав.

— То є добре, – сказав старiйший вiдун. – Лежить головою до рiчки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив її на землi й почав уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою повiв убiк. Докруж зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати. Гатило спитав старiйшого:

— Що повiдала скора?

Вiдьмак обтер нiж об навої постолiв:

— Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати бiлу тушу. Витягши печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв:

— Не застуйте свiтла!

Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав:

— Печiння добре. Втiшишся, княже.

— Що буде взавтра? Як утiшусь?

— Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобi є того, що-м повiдав? Гляньмо на серце.

Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю.

— Де варила?

Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й налляли їх водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усi вiдiйшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотiлося.

Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжої полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв.