Iван Бiлик - Меч Арея

На бiк нової правительки, зрадивши своїх друзiв-єгиптян, перейшов i патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i всемогутнiй чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною знаттю дiяли заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.

Великий князь київський негайно надiслав до царя-городу Константинополя слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений три роки тому з його попередником Теодосiєм. Але Маркiан, скориставшися зi свого мiцного становища й з вiйни, яка мала спалахнути мiж Аттiлою та Гейзом, з одного боку, та Римом i готами – з другого, не квапився втверджувати ганебних договорiв iз «гунами». Тим бiльше, що йому стало вiдомо й про зраду «вандальського» князя Мiровоя, якого на батькiв стiл незаконно посадовив готський конунг Теодорiк. Основнi ж сили Гейза, великого жупана Iспанiї та Маврiтанiї, теж були в Африцi.

Гатило на знак узгоди зi слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа iмператоровi Валентинiановi, аби той не втручався в його розправу над вiзiготами, як утiкачами з-пiд його влади й руського пiдданства. Теодорiковi ж одiслав iншого листа: «Не май сподiвань на союз iз Римом проти мене та брата мого Гейза».

В ЛIТО 451-е мiсяця березоля

Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими. Гатило розраховував на несподiванiсть удару. Якби вiн потяг iз дому першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повенi, був би на берегах Райни за сорок день, тобто в серединi п'ятого мiсяця року – квiтного. Вирушивши ж. снiгом, у стичнi, вiн до весни здолав Русь, i Дерева, й Червенськi землi, й україну моравцiв i став на берегах Лаби. Позаду в нього здiймалися ще вкритi зимовою попоною верхи Снiжки-гори, попереду виднiли Клиновець, iз полудневого боку вже зелений, та похилi Руднi гори. Весна почалася ще на Одрi, й сей вiдтинок до Лаби ополчення брало вже з останнiх сил. Рiчки, маленькi й великi, поскресали, навiть лiсовi дороги стали важкi й пiдступнi. Конi провалювалися в мокрий, нiздрявий снiг, вози та гарби з сiном i зерном для худоби стали в'язнути по ступицi, воли схудли й виснажились, i Гатило наказав зупинити ополчення, ледве переправивши заднi полки та валки на лiвий берег Лаби.

За Великим київським князем пiшла раттю не сама тiльки Русь iз її численними групами племен волинi дулiбської, галичi, бiлих i чорних горватiв, бойкiв, лемкiв, карпiв, букачiв, божичiв, тиврiвцiв, улучичiв та подолян. Великого князя київського пiдтримала вся земля, пiдвладна йому: Луг разом iз усiм кошем косарським, на чолi з молодим князем Данком Богдановичем, уся Вкраїна i Сiврська пiд прапором старого чернегiвського князя Божiвоя, й Дерева пiд проводом Гатилового шуряка Ратибора Бiлгородського. Своїх воїв надiслали й кривичi, й смоляки, й новi пiдданi радимичi та в'ятичi, й деякi iншi племена, що населяли полунiчнi краї Руської держави, й булгари, що сидiли по той бiк Дону, й киргизи та обри, й саки з ясичами степовими.

Не було поряд лише Борислава. Та вiн, об'єднавши в ополчення всю рать задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захiд iншим шляхом. Нарочитi можi донесли Гатиловi, що Борислав уже з'єднався з воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказiв у Добречинi.

Гатило послав кiлькох можiв на чолi з десятником Воротилом i сувору ябеду до Борислава та Володаря:

Володаревi стояти на мiсцi, Бориславовi ж якомога швидше рухатись на полудень до моря .Латинського й рiчки Сави в Сiрмiї й стерегти там тил головної ратi руської вiд грекiв.

Богдан же Гатило зi своїм вiйськом розташувавсь у вiдногах Рудної гори на лiвому березi Лаби. Коли чотири роки тому вiн дивився на рать, яка лягла станом над Дунай-рiчкою, бачив чотири горби й чотири табори на них. Тодi греки панiчно втiкали вiд нього й, неспроможнi стати йому супротиву, вирiшили вбити його змiїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустрiч Гатиловi йшла рать не тiльки Риму та всiх пiдвладних йому язикiв, а й хоробрi вої вiзiготiв, i всi народи, що схилялися перед ним. Такої ратi свiт ще не бачив. Зате не бачив i Гатило стiльки можiв пiд своєю рукою.

Скрiзь, куди сягало Гатилове око, було чорно вiд людей, i вiд худоби та возiв, i вiд коней, i вiд гостроверхих наметiв – скрiзь, на всiх схилах i пагорбах, у всiх долинах i видолках курiлися вогнi, й та чорно-ряба маса можiв i тварин, яка звiдси здавалася йому лiсовим мурашником, не мала нi кiнця нi краю. Гатило ж сидiв, як i належалося Великому князевi й самодержцю всiєї неосяжної держави, на високому версi, найвищому з-помiж околишнiх пагорiв.