Любко Дереш - Трохи пітьми

Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.

– Як темно… – тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.

– Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, – кажу я. – Лорно, так само темно чи ні?

Лорна киває. Її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.

– Воно вже тут . Прямо в мене за спиною. Я відчуваю його.

Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати. Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму , і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку…

Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано роззирається. Тільки Алік у якійсь м’якій задумі.

– Феноменально, – врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. – Феноменально. Ким був твій дядя, Лорно?

– Фокусником, – ледь чутно відповідає та.

– Лорно, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23-го вересня 1987-го року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!

Лорна піднімає очі.

– Що?

– Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія, – озеро Шайтан-коль!

Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.

– Аліку, – питаю в нього, – а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?

Алік замислюється на мить.

– Можемо поміркувати. Я думаю… тобто я впевнений : дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу… на зовнішній світ загалом… що, в принципі, і є суттю магії.

Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б’є звідтіля, ніби гірське джерело.

– Знаєте, друзі… Я, здається, починаю розуміти… Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впливати на світ. І ти, Лорно, таки повірила в це… Боже, звідки цей вітер узявся?

– Аліку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далі… – благаю я його, пригинаючись під поривами буревію.

– …і Лорна повірила в те, що справді загасила сонце. Це був настільки травматичний досвід для дитини, що вона не витримала відповідальності за накоєне. І стрибнула у провалля…

– Той самий сценарій! – волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. – Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз . У найширшому розумінні! Лорно! Дивись на нас!

Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів… Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна – десь там, на краю чужого світу. У пітьмі.

– Лорно! – кричу до неї. – Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!

Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені – не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже в повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.

– Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!

– «НІ!» – кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.

– Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!

– «НІ-І-І!»