Любко Дереш - Трохи пітьми

Так само я придумав механізм, який самоорганізовується в Інтернеті. Як потім можна листами робити запрошення, ну, цей фокус із шестіркою, що я вам розказував. Це моя власна ідея. Я відправив понад сотню таких запрошень, бо підозрював, що насправді приїде мало. Так і трапилося. Приїхало зовсім нічого. Крім нас, троє. Ви, Алік, Герман та Віка. І то добре. Я боявся, що затія провалиться капітально.

Йостек протирає лице, ніби втомився від роботи з паперами.

– Коротше, не вийшло нічого. Тільки гірше все стало. Тому все. Офіційно оголошую фестиваль закритим.

Усі напружено мовчать. Першим озивається Алік:

– Ну чому ж нічого не вийшло… Он, Віка переродилася. Лорна розслабилась трохи… Жанні стало вільніше… правда?

– Хуйня це все, Аліку, на пісному маслі. Ви самі себе дурите. А мені це більше не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало… І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви – за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?

Алік червоніє.

– Ні… зовсім ні…

– Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости… Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!

– Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби я винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони…

Йостек ляскає себе по чолі.

– Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них – жменька придурків. Хіба не ясно?

– Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини… Вона готова от-от вирватися назовні…. Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це…

– Що? Це ви що надумали?

– Хлопці, не сваріться! – скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. – Я, здається, дещо теж зрозуміла… Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?

Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.

– Я хочу попросити зараз тебе, Лорно, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо…

Лорна вивчає мене поглядом.

– Воно вже зовсім близько, Жанно… – шепоче вона. – Ще ніколи не було так близько…

Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.

– Це дуже добре, що воно вже близько. Пам’ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?

Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.

Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо…

А пітьма посилюється.

– 23-го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила в Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шайтан-коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»…

Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо . Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, – жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля… Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.