Любко Дереш - Трохи пітьми

Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. « Просто вона не реалізовує себе в іншому , – говорив я собі, – тому й намагається комусь щось довести» .

І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). Її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те, що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!

«Лорно! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко – глибоко! – помиляєшся, бейбі», – сказав я вголос. І замовк.

Тишею відповіла мені квартира.

Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.

До біса, вона таки вивела мене з себе!

І зразу ж наступна думка: спалити листівку!

Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив… що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами… Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя… Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.

Я витягнув з раковини сиґілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.

«Заради Бога, не вдихни тільки цього диму! Це буде фатальною помилкою!»

От чорт! Думка ще більш параноїдальна, але я моментально відсахнувся від летючої кіптяви. І так розізлився, що з усієї сили вдарив ногою по балконній решітці. Зараза, чому я піддаюся цьому? Ці всі інфернальнощі не мають на мене впливу.

Я залишив папір дотлівати і покинув балкон. Голосно сказав порожній кухні:

«Ці всі інфернальнощі не мають наді мною сили! Я в це не вірю».

Від звуку свого голосу й тиші хати мені стало боязко.

Наступного дня на роботі в моїй приватній поштовій скриньці був мейл від Лорни.

93!

Уродам превед.

Вчора вночі я присадила на твою хату демона (стихія води, 723). Він тепер буде в тебе жити, г-г-г-г. Кароче, сам побачиш. Якщо думаєш, що з сиґілою це шутка, то глибоко помиляєшся, Геморе.

Л.

93. 93/93

На що я відповів лаконічно й не без гумору:

Демон? ахуєть, дайте два%)

шпрехен зі ідіш?

кіш мін тухес, бейбі!

Дома я передусім зачинив двері на балкон, звідки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав двері на балкон відчиненими: люблю, коли у квартирі свіже повітря. Але то було влітку, а тепер, коли почалися дощі, буду закривати.

Поки витирав підлогу, встиг відчути, що в хаті якось задуже сиро. Я збагнув дві, ба навіть три фішки, третя була далебі найприємніша: я куплю собі на зиму олійний обігрівач і буду всій тепломережі показувати великі факи.

А перші дві думки стосувалися головно того, що на дворі вже холодно, тепла вмикати ще не збираються і що не варто сподіватися на милість від ЖЕКу, а треба поставити в хаті колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрібно, і цим самим збільшити кількість факів у бік комунальних служб на 50–60 %.

Раптом мені страшенно захотілося спати. Тягар дня давався взнаки. У мене буквально заплющувалися очі. Повіки стали важкими, мов свинцеві ляди. Це затертий вираз, але скільки в ньому правди життя! Я зрозумів, що коли й надалі сидітиму за столом і куритиму, то просто відрублюся тут же й, імовірно, згорю. Тому я придушив у попільничці сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати у квартирі) й провалився в пітьму.

І відразу прокинувся. Ніч злетіла, мов мить. Верхнє світло у спальні чомусь горіло. Напевне, звечора я був такий сонний, що забув погасити, так і ліг. Наступної секунди я вже стояв на кухні, геть не пам’ятаючи, як там опинився. Тут теж горіло світло і панував безлад, все було поперекидане догори дном. Холодильник відчинений і вимкнений з розетки. Якісь старі засмерджені продукти, подібних до яких я ніколи не тримав у себе в морозильнику, валялися на підлозі в калюжах талої води, на столі, в мийці. У відчаї я глянув на годинник, але, так і не розібравши, котра година, почав хаотично прибирати. Знову натягнуло сирістю з балкону. Чорт, я ж пам’ятаю, що зачинив двері на цей балкон. Що, на біса, коїться? Я почав гарячково згрібати гори тютюнових недопалків у миску із прокислою кашею, яку знайшов на підлозі, але бичків і попелу так багато, він обліплює мені руки. Сверблять очі, я тру їх брудними руками, замурзуючи й обличчя собі мокрим попелом.