Любко Дереш - Трохи пітьми

Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти – перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад .

Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На есемески вона теж не реагувала. Я хвилювався.

Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: « biljwe ne pywy meni ». Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. Її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.

«А Лорну можна?»

«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», – відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лорнина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.

О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев’я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.

Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах… І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли в тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.

Від цієї згадки мені стало моторошно – далі я вже допивав каву, стараючись більше не задивлятися на вікна… І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше – мати рідна – тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься в мене своїми важкими очима. Як тоді.

Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.

Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір – час від часу припускався дрібний дощ, як буває в жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «Як справи, мала?», «Чому не пишеш?», «Коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п’ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна – це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани ), а я – не хто інший, як благородний месник-лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:

1. «Лорно, в тебе нічого не вийде».

2. «Лорно, суко йобана. Віддай мені Жанку».

3. «Лорно, як там мама? 8)».

4. «давай влаштуємо швецію 8)».

5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю».

Особливо сподобалась мені остання – по-чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили в паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми – я і вони – не перетинаємося. Почував себе привидом.

Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.

Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо… ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала – прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет-клубу.