Любко Дереш - Трохи пітьми

Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, уже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! Їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.

У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.

Ще в мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила в різні санаторії. І я навіть уже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, у якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм’якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля»?

– Нє-а. А про шо там?

– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.

Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.

На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це в нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.

– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.

– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.

– Може, він голубий?

– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.

– Він, напевне, боїться їх.

– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона – ось людина, яку ти шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек – це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік-два життя в сім’ї – й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.

У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися в нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.

Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла ніяк утриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік… Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.