Любко Дереш - Трохи пітьми

– І що?

– І я прокидаюсь… Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає… Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни… Віко… ой… Віро… Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі – я, Лорна, Йостек. Йостек – мій колишній хлопець, а Лорна – це моя найкраща у світі подруга.

Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.

– Вір…

– Що, котику?

– А ти спала з дівчатами?

– Ні.

– Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.

– Я не думаю так.

– Я знаю. Ти хороша… Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.

– Розкажи мені про неї.

Я посміхаюся.

– Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.

– Що ти маєш на увазі?

– Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.

– А ти хочеш сховатися від неї?

Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати й приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.

– Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. Її життєве кредо: «Завжди говори правду». У першу чергу – самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: «А я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?»

Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» – хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що – продовжувала говорити з моїм Йостеком.

Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.

Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лорни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку. У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.

Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Уся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що – дурочка для розваг?

Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.

А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я – чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але в мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.

Ми з Йостеком познайомилися як? Через Інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.

У мене просто сім’я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…

– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.

– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То в мене синяки під очима, то в мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. У такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «грипа косить людей» навіть улітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже операбельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.