Любко Дереш - Миротворець

Вони скликали Тимчасовий комітет, аби вирішити, чи повинні тривати наукові розробки далі. Коли його спитали, чи підтримує він ідею проведення випробувань ядерного пристрою, він, не вагаючись, дав згоду.

І тільки вчора вночі він по-справжньому відчув — у нього немає жодної опори під ногами. Він пройшов увесь цей шлях, бо сподівався, що зараз, у точці перетину світів, де сходяться часи, він зустріне Її, Верховну Істину, але раптом утратив нитку своїх міркувань — на основі чого він дійшов висновку, що, розщепивши атом, він зустрінеться із Всевишнім?

Можливо, то були тільки останні, найтяжчі, повні сумнівів кроки перед досягненням вершини? Кожен, хто вирушає за неможливим, в якийсь момент може відчути бажання впасти, здатися — можливо, саме по цих хвилинах його судитиме історія? Йому здалося, ніби незбагненна сила ілюзії на мить відступила від нього, дозволивши побачити справжній стан речей — і він жахнувся. Весь цей час, уважаючи, що маніпулює всіма, він слухняно ішов на поводі у генерала Ґроувза, який знайшов найсмачнішу приманку для його дракона — можливість задовольнити честолюбство.

Так чи інак, він прийшов. Він зробив усе, що залежало від нього. Він боровся як міг, і дракон поборов його. І він не знав, чи радіти тепер, що в його руках — кінцева мета шукань, чи плакати. Можливо, то була істина — настільки складна, що володіти нею одній людині просто не під силу?

Оппенгеймер мовчав, мовчали інші присутні в командному центрі. Він напружено дивився в бік пристрою.

— Нуль хвилин сорок п’ять секунд, — промовив Еллісон.

Він побачив, що його колеги перебувають у повному сум’ятті. Хтось плакав. Хтось сміявся. Відчувалося, що наступної миті може статися все що завгодно.

«Господи, я прийшов до Тебе».

Аби не втекти раптом в останній момент, він учепився руками в поруччя, він весь зосередився на горизонті, на тому, що має статися.

— Вісім… сім… шість… п’ять…

Коли Еллісон дорахував до нуля, він закричав: «Час!», і настала довга-довга тиша, і нічого не відбулося.

«Що трапилося, чому нічого не відбувається?». І коли він подумав це, яскраве світло спалахнуло на обрії. Це світло було яскравішим за все, що йому доводилося бачити у своєму житті. Воно повністю осліпило його, і він відчув, ніби бачить себе наскрізь, ніби він повністю оголений і перед ним стоїть сам Господь. Уся долина, все, що було в ній: гори, кущі, каміння, кожна щілина, кожен закуток — освітилися цим світлом усіх світел, світлом чистої, досконалої краси. «Якби сотні тисяч сонць водночас зійшли на небі, то їхнє сяйво могло б нагадати сяйво Верховної Особи у всесвітній формі» — пригадав він фразу із Бгаґавад-ґіти. І коли він подумав про це, ще один рядок постав і повис у нього в голові: «Я — Смерть, великий руйнівник світів… Я — Смерть, великий руйнівник світів… Я — Смерть, великий руйнівник світів…»

І далі він подумав: «Господи, прости мені, бо согрішив я».

І він відчув велике полегшення. Все раптом стало ясно. Він прийшов на гору Сінай, і Господь прийшов до нього, і Він прощає йому все.

Відчуваючи, як глибока покора входить йому в серце, він відчув, що зможе перечитати вірш Донна, оці слова про фортецю: «зруйнуй її…» — зруйнуй непокірну фортецю мого серця, забери в мене мою самотність, розрадь мене, Господи, бо щойно я випустив диявола своєї погорди назовні. Розрадь мене, бо я — ніщо, неук, ідіот, який більше не знає, куди йти далі. Який остаточно заплутався в тому, що добре, а що лихе, і який відкрив двері Тобі, великому руйнівникові світів, Смерті.

У небі над пустелею ріс великий фіолетовий стовп диму, який піднімався вище і вище, він пробив рівень хмар і став підійматися навіть іще вище, і тоді велика коричнева куля, що переливалася сліпучими вогнями, почала повільно надуватися, один раз, потім іще раз, збільшуючись у розмірах… І тоді багряне світло пролилося на землю, освітлюючи усе в глибокий коричневий. Димова куля зупинила свій ріст, почала сплюскуватись, потім набирати форми гриба. За якусь хвилину вони почули гучний, моторошний звук вибуху. Він нагадував гуркіт грому, тільки значно гучніший. Ударна хвиля досягла їхнього місця, і стінки центру затремтіли під її тиском.

— Спромоглися, — сказав він і відчув, як повністю розслабився, обм’як. Того, що сталося, не убгати в голову. З обличчя генерала Фаррела він побачив, що той перебуває не в меншому сум’ятті, ніж він сам.

— Спромоглися, — повторив Френк, його брат. Інші теж почали говорити: «Спрацювало», «Ми зробили це». Доктор Кістяковський кинувся йому на шию з поцілунками: