Сергей Жадан - Інтернат

Але навесні все так чи інакше змінювалось. Повітря ставало іншим. Воно зрушувало з місця, перемішувалось над станцією, і в загуслому, застояному просторі раз по раз протікали струмені чогось невідомого, чогось такого, що кидало тебе вперед, примушувало серце битися частіше. Вечірні ліхтарі горіли відчайдушно й розпечено, з ріки підіймався туман, локомотиви в темряві рухались обережно, як пси. У березні він завжди втрачав спокій, у березні хотілося вибратися звідси, поскидати речі до торби й рушити першим вечірнім у невідомому напрямку — зникнути в зелених сутінках, розчинитись, рухаючись за сонячними потоками. Навесні вечорами їх усіх тягнуло на станцію, до її подорожніх запахів і транзитних світел. Галаслива підліткова компанія отиралась під вокзальними стінами, різко реагуючи на зауваження дорослих, непокірно виставляючи молоді стрижені голови назустріч усім вітрам і протягам. Беззмістовні розмови, безтямний сміх, нічим не мотивоване щастя — саме так і має все бути навесні, коли тобі чотирнадцять, саме так усе й було.

І не було нічого поза тим. Ні прапорів над станцією, ні злості в балачках дорослих, ні кордонів, ні розмитих часом портретів на дошці пошани. Ні порожніх прилавків у холодних крамницях, ні темних облич у чорних телевізорах, ні брехливої преси, ні паскудної ранкової жрачки, якою мусила перебиватись родина. Було лише свіже, як вода вранці, повітря березня, повітря, що відігрівалось по зимі й складалося із солодкої віри в те, що все лише починається, що далі буде лише краще, чим далі — тим краще, та й нині, тепер, ось тут, у запльованому сквері, серед чорних снігів, у чорноті, наповненій пташиним криком і сигналами локомотивів, — тут теж усе добре, все неймовірно добре, все так, як треба, аби відчувати в повітрі струмені щастя, що змішуються зі струменями голоду.

Світ простий і зрозумілий. Його рівно стільки, скільки ти зможеш відчути й охопити своєю пам’яттю. Він має чіткі обриси й міцні кордони. Кордони ці пролягають зовсім поруч — за ближчим рядом холодних дерев. Там, далі, за цими видимими кордонами, починається щось інше — щось цілком чуже, незрозуміле й тому малоцікаве: невідомі тобі люди, недотичні до тебе обставини, непрояснена для тебе країна. Тут натомість — усе на своєму місці, все можна пізнати на дотик, усе відчитується за голосом. Дім, наповнений тисячею предметів, місткий і вивчений напам’ять, до останнього ґудзика в горішній шухляді. Родина, до якої звик так, як звикають до власного тіла. Батьки — ще живі й здорові, від яких усе більше віддаляєшся, які все менше тебе розуміють, хоча це жодною мірою тебе не турбує: достатньо того, що вони просто десь є, десь поруч, оберігають тисячу звичних тобі з дитинства предметів, долучаються до тисячі відомих тобі з дитинства голосів, тому хай віддаляються, хай не розуміють — у цьому світі їм усе одно знайдеться місце, вистачить часу, аби все владнати, вистачить простору, аби не заважати один одному. Вистачить місця для школи — з її мертвотним духом підігрітої їжі, з лункими вечірніми коридорами, з близькістю й відчуженістю. Вистачить місця для друзів і знайомих, для необов’язкових розмов, нетривалого захоплення, неусвідомленого страху. Для ворогів теж місця вистачить, для образ, для ганьби, для останніх підліткових сліз у подушку, які ніхто не побачить, але які ти сам ніколи не забудеш. Усьому стане місця, оскільки все так і створювалось. Усе поміститься, ніщо не буде зайвим. Головне — не виходь поза кордони, тримайся цього ламкого березневого світла, що так швидко завершується, зазирай у станційні вікна, ніби в акваріуми з монстрами, бери від життя лише те, що готували спеціально для тебе.

Виростала сестра, дорослішали однолітки, відходила в минуле школа, вперше слід було залишати цей світ на довше, вибиратися з нього — до міста, на навчання. І цей вихід поза межі власного кокона, поза межі зрозумілого виявився першою катастрофою, травмою, яка потім супроводжуватиме його протягом довгого часу. Адже змінювалась не просто адреса, не просто обставини — змінювались уявлення про світ, про його межі та можливості. Раптом виявилося, що світ набагато більший, аніж ти собі вигадав, і набагато небезпечніший. Раптом виявилося, що він складається з безлічі невідомих і незрозумілих тобі об’єктів, що мова його складається з тисячі невідомих тобі слів, і ось прямо тепер необхідно всі ці слова вчити, вчити й вживати, інакше не виживеш, не повернешся звідси додому. Вийнятий зі своєї шкаралущі, вимотаний із кокона, він стоїть посеред порожньої й чужої йому країни і не може зрозуміти, як бути далі, як вистояти проти цього невидимого тиску, яким його вичавлює з реальності. Шок і розпач охоплюють його, найбільше йому тепер хочеться повернутися років на десять назад, у свій старий одяг, до своїх дитячих речей, до своїх схованок. Ну, але в сімнадцять страх минає сам собою, ти долаєш його природним бажанням вижити, вигризти свій шмат справедливості. Він звикає поступово до великого міста, до чужих людей, до нових обставин. Єдине що: за першої-ліпшої нагоди, щойно з’являється можливість — тікає додому, добирається перекладними, ніби холодна пружина виштовхує його з нового життя — назад у його кокон, назад до його зони спокою. Приїжджає, зачиняється у своїй кімнаті, нікому нічого не говорячи, ігноруючи батьків, не помічаючи сестри. Так, наче молодий кенгуру, підрісши, намагається забитись назад до маминої кишені, проте елементарно не може там поміститися, що, ясна річ, вносить певну напругу в родинні стосунки.