Сергей Жадан - Інтернат

На вихідних усе було, як раніше: ті самі дерева на обрії, те саме небо над дахами, той самий запах минулого. Ось тільки шкаралущу було безнадійно розламано, світ було розламано, і скласти його докупи було просто неможливо.

Відмучившись п’ять років, він повернувся назад, на станцію. Почав викладати в школі. Певний час не сприймав запаху зі шкільної їдальні. Потім погодився, що це відтепер буде його запах — запах пересмаженого й гіркого, запах байдужості й відстороненості, запах чужого життя, яке намагаєшся видавати за своє. Світ знову стиснувся до звичних розмірів, двері за ним зачинилися, він знову був у безпеці. Не визирати назовні, не заговорювати з незнайомими, знати місцерозташування всіх необхідних тобі речей і предметів. Солодкий запах газу на ранковій кухні, шурхіт дощу за вікном, ніби віддалена робота океану: в березні він щоразу відчував цей дивний протяг, так, мовби пружина впиралася йому в серце. Поруч був зовсім інший, чужий світ, настільки прекрасний, наскільки й небезпечний, і ось ця невідворотна його присутність зовсім поруч, за рогом, за обрієм, позбавляла спокою та рівноваги. Тоді Паша виходив на ґанок, сходив у сад і слухав, як над деревами йде дощ, як він обступає, обвалюється, як чіпляється за тонкі яблуневі гілки, падає йому під ноги — так, як може падати лише в березні.

Паша стоїть на чорному пероні й зауважує, що дощ, почавшись із ночі, не думає припинятися: виливається на місто, навскісно б’є по металевих товарняках, по розбитих цистернах. Паша накидає на голову капюшон і ступає під дашок, притискається до вокзальної стіни. Друга ночі, до вокзалу повертатись не хочеться, але дощ стає все настирливішим, він починається десь за проспектом і тягнеться на північ, у бік Пашиної станції, виливаючись із вистудженого нічного неба. Добре, що можна перечекати тут до ранку, думає Паша, ловлячи губами крижані краплі, куди б ми зараз пішли? Нікуди тепер не підеш, сиди чекай, сподівайся, що тебе не затопить, що вдасться вціліти. І що далі?

Двері вокзалу зі скрипом прочиняються, на вулицю вичавлюється пасажир. Саме вичавлюється, як зубна паста з тюбика: спочатку пакети, потім кашкет, затим притримує ногою двері, витискається весь, опиняється на вулиці, щулиться від дощу, зауважує Пашу, бреде до нього. Старий офіцерський кашкет із відірваною кокардою, темна шинель залізничника, точніше — залізничниці, з жіночого плеча, у руках — пакети із супермаркету, в пакетах, наскільки можна зрозуміти, так само пакети, купа порожніх пакетів, змотаних і перекручених, мов кишки. І на ногах у нього, на чорних від пилу кросівках, теж намотані прозорі пакети, ніби лікарняні бахіли. Чорні нігті, чорні зуби, тягуча посмішка. І глибокі зморшки на веселому обличчі. Ага, і ще борода. Як у Карла Маркса. І волосся лізе з нього, лежить на плечах, осипається, мов глиця з ялинки, що простояла в теплій кімнаті до весни. Ставить на землю пакети з пакетами, дістає з кишені недопалок, затискає його своїми чорними зубами та пхається лицем просто до Паші:

— Ей, служивий, — кричить, — вогню дай.

— Не курю, — зверхньо відповідає Паша й аж втискається в стіну. Треба йти, думає, все, треба йти.

Але старого таким не проймеш. Він уже обставляється своїми пакетами з пакетами, дощ холодно світиться в його бороді, як роса в серпневих травах. Спрямовує на Пашу свого чорного нігтя й радісно повторює:

— Дай, служивий!

І так упевнено він це говорить, що Паша мимоволі тягнеться до кишені й знаходить там відібрану в малого запальничку. Старий далі тягнеться до нього писком, ніби цілуватись хоче. Паша схиляється, ловить мертвотний запах гнилизни й старості, підносить долоні, прикриваючи запальничку. Короткий спалах вогню на мить вихоплює з нічного тла пошерхлі губи, і набряклу, як у небіжчика, шкіру, та безумне жовте око, що дивиться на нього з-під опущеної брови. Але вже за мить вогонь гасне на вітрі. Старий, втім, устигає глибоко затягнутись, мовби втягує в себе все довколишнє тепло. Затримує дихання, важко видихає, потому знову спрямовує на Пашу свого чорного нігтя.

— Шо, — сміється, — навалюють наші?

— Навалюють, — відповідає Паша неуважно, не знаючи, як відчепитись від цього божевільного з його пакетами.

— Навалюють, — задоволено повторює старий. — Наші можуть.

— Можуть, — не сперечається Паша.

— Можуть, — радісно сміється старий.

— Ага, — ще раз погоджується Паша.

— А шо ж ваші не відповідають? — раптом питає його старий.