Сергей Жадан - Інтернат

— Та ясно, — відмахується Аня. — Їх тобі теж не шкода?

Паша мовчить. Вона дивиться на нього, чекає, що він скаже, але він не каже нічого, тож і вона вважає за краще перевести розмову на щось інше.

— Ти й дітей, підозрюю, не любиш, — говорить.

— Чого це? — ображається Паша.

— По очах бачу, — каже Аня. — І своїх дітей у тебе теж немає.

— Ну, я взагалі тут із малим, — далі ображається Паша.

— З яким малим? — не розуміє вона.

— З племінником, — говорить Паша. — Забрав його з інтернату. — Говорить вагомо, як зазвичай говорять про щось серйозне, важливе. Говорить і чекає на реакцію.

— З інтернату? — пожвавлюється Аня. — Біля окружної?

— Ну.

— Це ж мій інтернат, — говорить вона. — Ти там коли був?

— Увечері сьогодні, — говорить Паша неохоче.

— Як там?

— Нормально, — говорить Паша.

Відводить очі. Але вона не помічає.

— Ніна працює?

— Знаєш її? — дивується Паша.

— Із семи років, — ствердно киває головою Аня. — Ми з одного інтернату. Тільки вона в педагогічний поступила, а я в турфірму.

Тішиться, навіть скатертину відкидає. Шукає натомість пуховик, накидає на плечі. І говорить зовсім інакше, без лінивого роздратування, просто, довірливо.

— Її, — розповідає, — у класі не любили. І я теж її не любила, — зізнається Аня з усмішкою. — І вихователі не любили. Ну, вони нікого не любили, — уточнює вона. — А її особливо. Вона завжди була проти всіх. Паршива звичка.

— Точно, — погоджується Паша.

— Ось ти не такий, правда? — говорить вона з тією-таки усмішкою, і Паша радо киває головою у відповідь.

— Ти з усіма погоджуєшся, правда? — вона далі усміхається, хоча Паша вже не певен, що йому це подобається. — А всім насправді все одно, погоджуєшся ти з ними чи ні. Ага? Ну і ось, — втрачає вона інтерес до Паші, — одного разу комусь із наших батьки подарували спортивне взуття. Кросівки. Дешеві, китайські, але нові. Ти уявляєш, що таке нові кросівки? — Паша хоче відповісти, але вона перебиває: — Да нічого ти не знаєш. Ну і зранку прокидаємось, і хтось ці йобані кросівки зеленкою залив. Серйозно. Ну й почали говорити, що це вона. Пішли до директорки, сказали їй. Директорка повірила. Да всі повірили, що там, — Аня автоматично шарить кишенями, шукаючи сигарети, хвилюється, нервує, потім згадує, що сигарет немає. — Ну і я за неї заступилась. Проблем було.

— А звідки знаєш, шо це не вона? — скептично питає Паша.

— А я з нею в одній кімнаті жила, — відповідає Аня. — І точно знаю, що вона тієї ночі нікуди не виходила. Але мені ніхто не повірив. Знаєш, які вони в інтернаті? Всіх загризти готові. Тим більше — за кросівки.

— Ну заступилась — і шо?

— Ну шо? — не розуміє вона. — Заступилась і заступилась. Потім пошкодувала, звісно.

— Шо так?

— Так мені теж дісталося. Це ж інтернат. Так що далі мене теж не любили. Неприємне відчуття. Розумієш?

— Розумію, — говорить Паша.

— Думаю, ти розумієш, — погоджується з ним Аня. — У тебе з рукою що?

— Проблеми, — пояснює Паша.

— Я бачу, — говорить Аня. — Тебе ж, мабуть, теж усе життя за цю руку діставали?

— Та нє, ну чого, — заперечує Паша.

— Та ладно, — не вірить вона, — діставали. Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж. А ти кажеш: не шкода.

Паша мовчить, дивиться на свою руку, ніби пропускає крізь пальці скупе світло ліхтарика. І вона теж дивиться на його пальці, як заворожена, мовби ніколи такого не бачила. І справді, не бачила. Де таке побачиш?

— Слухай, — каже йому, — раз уже прийшов. Іди сюди. Хочеш?

Паша завмирає й відразу ж хоче сказати, що хоче. Звісно, що хоче. Саме її, з її рожевим волоссям. Хоче її тепла, хоче її голосу. Відчуває, як замерз за ці два дні, як його зсередини вистудило. Звісно, хоче. Потім згадує малого. Шо, як він прокинувся? — думає. Скільки я вже тут сиджу?

— Хочу, — зізнається Паша. — Але я два дні не мився. Навряд чи тобі сподобається.

— Я теж, якщо чесно, — зізнається вона.

— Я піду, — Паша важко підводиться, ховаючись у тінь. — Мені б малому щось поїсти знайти, — просить він.

— Ну, шукай, — вона втрачає до нього рештки інтересу, накривається пуховиком, скатертиною, вимикає ліхтарик, відвертається до стіни.

Паша в темряві підходить до полиць, навпомацки відчиняє шафку, починає уважно вивчати, що там, усередині, так, наче не вірить очам і потребує власноруч усього цього торкнутись, відчути на дотик. Бляшані банки, пластикові коробки, наповнений крупами посуд. Пакети з цукром і макаронами. І несподівано — шоколад! Саме так, шоколад. Паша безпомилково впізнає пласку плитку, що лежить під якоюсь консервацією. Обережно її дістає, запихає до кишені, виходить.