Сергей Жадан - Інтернат

— Ну, — Аня дивиться на нього прискіпливо, потім весело гмикає. — Ти клієнт, да?

— Не зовсім, — заперечує Паша. — Представник громадськості, — нагадує він. — Слухай, мені потрібна Віра. Знаєш?

— Віра?

— Ну.

— Яка вона із себе?

— Ну, така, — Паша пробує описати, — на стоптаних підборах, у шубі.

— Що за шуба?

— Не знаю, — зізнається Паша.

— Ну ось і я не знаю, — сміється вона втомлено.

— У неї обручка на руці! — згадує Паша.

— Обручка? — сміється Аня. — Справді? У нас, у туристичній фірмі, з обручками не ходять, — сміється далі.

— Вона сама сказала, шо працює у вас, — ображено говорить Паша.

— Може, прибиральницею? — припускає Аня.

Але Паша розгублено мовчить, тож і вона замовкає, не сміється. Сидять, мовчать.

— Курити є? — питає вона зрештою.

— Не курю, — відповідає він.

— Я всі свої викурила, — незадоволено говорить Аня. — З цими двома. Без сигарет, суки, ходять.

— Де вони?

— Звідки я знаю? — відповідає Аня. — Втекли кудись.

— А ти шо лишилась?

— А куди я піду? Пересиджу до ранку, буду вибиратись. Шо в тебе з цією Вірою? — питає вона, подумавши.

— Нічого. Вчора познайомились.

— Сподобалась?

— Не розгледів, — зізнається Паша. — Просто переживаю за неї. Хочу знайти, коли це все закінчиться, — додає.

— А з чого ти взяв, що це все закінчиться? — питає вона.

— Ну, має ж воно колись закінчитись, — припускає Паша.

— Думаєш?

Паша не відповідає. Поганого говорити не хочеться, а хорошого нічого не спадає на гадку. Вона теж мовчить. Поправляє волосся, тепліше загортається в скатертину. Збоку виглядає так, ніби він прийшов провідати її до лікарняної палати. І ось вона сидить, бадьора, усміхнена, переконана, що йде на поправку, а він теж старанно бадьориться, хоча, на відміну від неї, знає точний діагноз.

— Ну а обручка? — знову питає Аня.

— Шо обручка?

— Ну, в неї обручка. Мабуть, діти, чоловік. Шуба.

— Думаю, немає в неї чоловіка, — припускає Паша.

— А обручка?

— А чорт його знає, — говорить. — Ось у нас половина педагогічного складу — розлучені жінки. Але обручки не скидають. Носять, для солідності.

— Ти вчитель, чи що?

— Ну?

— І чого вчив?

— Мови.

— Угу, — каже Аня, — перспективно. А не воюєш чому?

— За кого?

— Так хоч за кого.

— Я інвалід, — показує Паша руку.

— Ну й що? — не розуміє вона. — Я тут таких бачила. В одного півголови не було, серйозно. Десь до війни в аварію потрапив. А все одно до нас приходив. Ну — в туристичну фірму.

— І як він? — не вірить Паша.

— Що — як? — знову не розуміє вона.

— Без голови — як йому?

— А, ти про це. Ну, він же не у футбол до нас грати приходив. Для чого йому голова? Шкода його було.

— Чому шкода?

— Красивий був, — пояснює Аня. — Ну, до аварії. А тепер як термінатор ходить.

Аня пожвавлюється, мов дитина, яку батьки довго заговорювали, відволікали, звертали її увагу на інше, і ось вона якоїсь миті справді забуває про біль та лікарів і згадує, скільки всього смачного на неї чекає, коли вона звідси вийде. Якщо вийде. Паша раптом ловить себе на думці, що вони всі тут говорять так, ніби до цього не розмовляли по кілька місяців: швидко й нерозбірливо, намагаються висповідатись, нічого не хочуть забирати із собою. Говорять стільки всього зайвого, неважливого, на підвищених тонах, повчають, звинувачують, виправдовуються. Кинуті, зневажені, забуті. Ображені. Ага, думає Паша, аякже, ображені. Кинуті. Нікого, думає він. Нікого не шкода. Нікого.

— Шкода? — питає Паша. — Тобі їх тут усіх шкода, так? Ти з усіма готова спати.

— Ну а що? — не розуміє вона.

— Та нічого, — відповідає Паша. — Нікого не шкода. Нікого. А ти спи, з ким хочеш.

Аня напружується, помітивши, як у нього змінився голос, підтягує до горла скатертину, вичікує, потім говорить:

— Слухай, — каже, — вчитель, а ти знаєш, що всі професії почесні?

— Угу, — гмикає Паша, — і суспільно корисні.

— Ну а що, з того, що ти робиш, є якась користь?

— Є, — відповідає Паша, — знати мову — це корисно.

— Да ти сам цією мовою не розмовляєш, — шипить вона, і Паша теж зауважує, що голос у неї змінився, став по-зміїному загрозливим. Він не встигає здивуватись, а вона продовжує: — Я хоча б голову нікому не морочу — роблю, що роблю.

— Не злись, — пропонує Паша.

— Чьо це — не злись? — злиться вона. — Приходить якийсь хуй, говорить, чим мені займатись. Не шкода йому. А мені ось шкода. І дітей шкода, яких ти вчиш.

— З дітьми все нормально, — Паша починає нервувати.