Сергей Жадан - Інтернат

Торба його так і простояла нерозібраною до осені.

Дні о цій порі такі короткі, а світла так мало, що після того, як стемніє, довго звикаєш до темряви, не вірячи, що на сьогодні все — світла не буде, будуть сутінки. Паша взимку завжди губиться: йому не вистачає дня, вечорами не може знайти собі місця, плутається в годинах, плутається в бажаннях. Ніби час спати, а він ось сидить, притулившись до стіни, западає в сон, з якого його весь час щось виштовхує назовні, мовби там є якісь наглядачі, обов’язок яких — не дати йому розслабитись, не дати забутись. Укотре прокидається від чийогось стогону. Підводить голову — коротко стрижена, привалившись до клунків, щось говорить уві сні. Паша ловить окремі слова, щось про змінне взуття, про бахіли, про розпорядок дня. Так, погоджується, розпорядок дня. Котра це година? Скільки ще чекати до ранку? Дві доби він зависає у вогкому повітрі, не маючи куди йти й боячись зупинитись. Ще й малий на його совісті. Добре, що встигли вискочити з інтернату. Якщо все складеться, завтра будемо вдома. І хай малий лишається з нами. Думаю, Ніна буде не проти. До речі, треба буде її знайти, коли все це закінчиться. І фізрука теж, думає Паша й тут-таки згадує все: розстріляне пальто, чувака з коробкою макаронів, голоси біля колодязя. Згадує натовп біля під’їзду, військових, темряву, розбиту лавку, розірвану шубу. Шо з Вірою, до речі? — думає він. Треба було хоч номер телефону записати. Шо з нею могло статись? Дісталась вона додому чи далі сидить десь у підвалі? У підвалі, який він так і не зміг знайти. Коли все закінчиться, обов’язково її знайду, обов’язково. Бізнес-центр, масажний салон, туристична фірма. У разі чого — розшукаю через її подружок. Через подружок, повторює він, точно — через подружок. Паша повертається до малого. Той безтурботно спить. Поруч із ним на підлозі лежить битка, ніби дитяча іграшка. Тоді Паша обережно підводиться, щоб нікого не розбудити, поправляє окуляри, виходить у зал очікування, пробирається на другий поверх.

Двері до буфету напіввідчинені. Паша прослизає всередину. Підсвічує собі, проходить за барну стійку, опиняється в коридорчику, зупиняється перед дверима. Вагається якусь мить, потому обережно стукає. За дверима тиша, відтак чути якесь шарудіння, тріск диванних пружин.

— Хто? — питає сухий голос.

Вона, здогадується Паша й прочиняє двері.

У кутку невеличка кухня: мийка, мікрохвильова, ножі на столі, розсипаний підлогою цукор. На стіні — полички зі спеціями та різним кухонним начинням. Олія, оцет, кетчупи. Алкоголю немає. Під стіною — канапа, ось на ній вона й спить. Щойно Паша зайшов, підскочила, ввімкнула невеликий ліхтарик. Паша спочатку затуляється від світла рукою, проте вирішує не ховатись — дивиться, розглядає. Рожеве волосся, сплутане зі сну, мов дроти, теплий светр. Схоже, спала на канапі, накрившись пуховиком і якоюсь скатертиною. Швидко поправляє коротку спідницю, але Паша встигає помітити: чорні колготи, а ще сірий светр, обличчя без косметики втомлене й беззахисне. Погляд насторожений, проте страху немає — не зовсім розуміє, хто це такий, проте бачить, що боятися немає чого: підсліпуватий погляд з-під окулярів, борода, кров на рукаві куртки, черевики в глині. Виглядає Паша потягано й дещо недоречно. Розбудив — напевно недоречно.

— Що? — питає вона сухо.

— Я на секунду.

Паша звикає до різкого світла, роздивляється по кімнаті, думає, де сісти. Вона це помічає, відразу ж підтягує до себе торбу, прикривається скатертиною, мовляв, тут зайнято, навіть не думай. Він і не думає, бачить у кутку ящик з-під пива, ставить посеред кімнати, сідає.

— Розбудив? — питає.

— А ти як думаєш? — питає вона своєю чергою.

— Ну вибач, — Паша переходить на ти, щоб виглядати переконливіше. — Ти Аня, правильно?

— Ну? — вона далі світить ліхтариком йому просто в обличчя.

— Я бачив, як ти сюди заходила. З цими, двома.

— А що ти ще бачив? — зі злістю питає вона. — Ти хто такий?

— Представник громадськості, — відповідає Паша.

— Що? — не розуміє вона.

— Представник, — повторює Паша. — Громадськості, — додає. — Неважливо, — говорить зрештою. — Вимкни ліхтарик.

Аня слухається, кладе ліхтарик поруч із собою, на безпечну відстань. У кімнаті стає темно.

— Я людину одну шукаю, — говорить Паша. — Може, ти її знаєш.

— Яку людину? — насторожується Аня.

— Ти ж у туристичній фірмі працюєш?

— У якій фірмі? — не розуміє вона.

— Бізнес-центр, на проспекті, — пояснює Паша. — Правильно?