Сергей Жадан - Інтернат

— Діти, — незадоволено відповідає на це комендант, витираючи рукавом спітнілу шию. — Ви ж бачите, що робиться. Місто прострілюється. А ви: діти.

— То якими будуть дії адміністрації щодо тимчасово переміщених осіб? — Паша відчуває, що говорить із інтонаціями фізрука. Від чого відразу стає переконливим.

Комендант знову напружується. Переводить погляд із Паші на малого, потім знову на Пашу. Ніби думає, кого розстріляти першим.

— Значь так, — каже. — Значь так, Алєксєй Єлісєіч, давай, виріши питання з товаришем уповноваженим. У мене зв’язок із центром.

Дістає телефон, розвертається спиною до всіх. Товстощокий Алєксєй Єлісєіч широко змахує рукою, ніби відганяє метеликів: давайте, говорить, на вихід, не можна підслуховувати розмову із центром. Паша виходить. За ним малий. Слідом Єлісєіч. Іде, ліниво поплескуючи себе нагаєм по стегні. Виходить у коридор. Стає, роззирається. Паша з малим стоять поруч, чекають. Довкола відразу ж збирається натовп із жінок та старих.

— Товариші, — говорить Єлісєіч офіційно й нарвано. — Прошу не піддаватись паніці. Адміністрація працює над ситуацією, що склалася. Зранку під’їде польова кухня. Підженемо автобуси: один на комбінат, інший — до посьолка. Ясно?

— Ясно, — говорить бабуся в мокрій перуці. — А до ранку що робити?

— Хуй смоктати, — роздратовано відповідає Єлісєіч, розвертається і зникає за дверима.

Публіка, подумавши, розходиться. Паша дістає телефон. Пробує набрати старого. Зв’язку, ясна річ, немає.

Біля камер схову вони знаходять вільне місце. Малий дістає запасний светр, кидає на долівку, сідає. Паша моститься поруч. Відчуває, що куртка його наскрізь відсиріла, не витримує місцевого клімату. Паша зіщулюється, кутається сам у себе, намагається віднайти рештки тепла. Так, заходячи в ранкове море, шукаєш теплу течію, тримаєшся її, грієшся. Зігрітись особливо не вдається, отже, не вдається і заснути. Малий дрімає, натягнув шапку на очі, притулив голову до фарбованої в синій стіни. Паша натягує на голову капюшон, намагається забути про вогкість і голод, намагається, намагається, але не може. Оглядає з-під капюшона сусідів. Більшість спить, лише в кутку жіночка розповідає щось своїй сусідці. Жіночці на вигляд років сорок — сіре пальто, темні чоботи, коротко стрижене волосся. Притискає до грудей течку з паперами. Документи, розуміє Паша, тримала десь у столі, вибігала — встигла прихопити. Загубить — узагалі нікому не буде потрібна. Сусідка її — старша, огрядна, сидить на клунках, які розповзаються під нею. Таке враження, що сіла на когось живого, тепер додушує. Слухає неуважно, плаче весь час. Коротко стрижена й розуміє, що слід би зупинитися, заспокоїти стару, а не може: далі говорить, говорить і говорить, глухим наполегливим шепотом, так що всі довкола чують, прислуховуються, ловлять окремі слова. Значить, ніхто не спить. А тут ще й тітка на клунках плаче, і плаче так гірко, що ніхто їй нічого навіть не скаже.

— Я зранку з під’їзду виходжу, — говорить коротко стрижена, — а він лежить на лавці. Поклали зранку, залишили на видному місці.

— Та ви що? — плаче її сусідка. — Що ви кажете?

— Так, чорний, породистий. Без голови, — продовжує жінка.

Тітка гірко витирає рот кінчиками хустки.

— І головне — не наш. Я в під’їзді всіх знаю. Принесли звідкись.

Чорний, думає Паша, породистий. Без голови. Дуже хочеться їсти. Дуже. Відкидає голову назад. Очі заплющуються, холод стоїть у легенях, як вода в забитій раковині. Хтось піднімається з кутка, повільно йде на вихід. Худий, затемнений. З валізами в руках. І коли проходить повз, від валіз міцно б’є мокрим псячим духом. Паша аж відвертається, ніби це за ним прийшли. Втискається в стіну, міцно-міцно заплющує очі, але так стає ще страшніше, тож він панічно підриває голову, сонно роззирається, ловить у повітрі мертвий псячий запах, що поступово розвіюється. Дивиться на тіток. Та, що плакала, спокійно спить, звісивши голову собі на груди. Коротко стрижена натомість нервово киває головою, ніби погоджується з кимось невидимим. Поруч спить родина: хлопчик і дівчинка разом із мамою, далі якийсь інвалід із милицями, за ним ще якісь жінки. Тихо й задушливо. І хочеться їсти.

— Їсти хочеться, — штовхає Пашу малий.

Виявляється, теж не спить, чекає.

— Консерви будеш? — питає Паша.

— Не треба, — заперечує малий. — Знову весь у крові будеш.

— Ну зараз, посидь тут, — Паша встає, озирається довкола, бреде в зал очікування.