Сергей Жадан - Інтернат

Той підбігає, не розуміючи, що сталося, проте розуміючи, що сталося щось жахливе, щось таке, про що краще не питати. Точніше, спитати можна, але відповіді краще не чути. Паша викидає вперед долоню із застиглими пальцями: мовляв, не питай, не питай, не треба. Малий мовчки киває у відповідь: не буду, добре, не буду.

І ось раптом виявляється, що вони опинились у пастці. І навіть самі себе до цієї пастки загнали. І як тепер вибиратися — невідомо. Чому я не забрав його раніше? — розпачливо питає Паша сам себе. Чому не вийшов із міста вчора вночі? Слід було брати малого й валити, доки була можливість. Для чого було лишатися там на ніч? Куди тепер іти? Не дай бог, щось із ним станеться — що я його мамі скажу? Що я скажу старому? Малий нічого не питає, хоча мовчить так, що Паші мимоволі хочеться виправдовуватися. А що він може сказати на своє виправдання? Що він мудак, який чекав до останнього, доки не прочинилися двері пастки, і він довірливо туди попхався, причому не сам, а потягнувши за собою малого. А ось тепер, коли місто виявилося щільно обложеним, коли перекрито всі можливі шпарки й отвори, їм із малим залишається кидатись із кута в кут, мов двом щурам, що відстали від свого корабля.

Тоді малий говорить:

— Слухай, ну а як ти сюди прийшов? Пам’ятаєш?

— Ну, через вокзал, — відповідає Паша, подумавши.

— Ну ось і пішли на вокзал, — говорить малий. — Якшо його ще не спалили.

— Ти шо? — сумнівається Паша. — Звідки ти знаєш, хто там?

— Пашка, — починає сердитись малий. — Ти місцевий, інвалід, із дитиною на руках, — говорить він, маючи на увазі себе. — Чого тобі боятися? А на вокзалі можна буде заночувати. Дорогу знайдеш? Шоб не через проспект іти, там точно стрілятимуть.

— Думаю, знайду, — відповідає Паша. — Спробую.

Чорта з два я тут шось знайду, злиться він, вдивляючись у посріблену місячним світлом алею. Але йде, довіряє своїм внутрішнім голосам, які ведуть його мертвим містом.

Виходять на рештки пішохідного моста. Дошки й арматура зависають над чорнотою, ніби трамплін для самогубців. Міст, шепоче Паша впевнено, я тут учора був. Киває малому й рушає між дерев. Іде парком, торкається рукою покручених акацій, відчуває, як у серці все сильніше розпрямляється замерзла пружина, штовхає його вперед, не дає зупинитися. Вибрідають із парку, йдуть густою травою просто на чорний остов хрущовки, що виростає над ними, мов нічна океанська хвиля. Дитячий майданчик, обпалена гойдалка, ляди підвалів зі збитими замками — хтось устиг почистити все, до чого можна було дістатись. Зараз, зараз, запевняє Паша, радше сам себе, має бути десь тут. І справді натрапляє на трамвайні колії, що зблискують у високій траві. Все нормально, заспокоює Паша малого, тепер вийдемо. Йдуть розмірено, не поспішаючи. За якийсь час наштовхуються на щось велике, щось, що лежить просто на рейках.

— Шо це? — не розуміє Паша.

— Корова, — каже малий.

Паша підходить ближче, обережно торкається пружної туші носком черевика. Туша, схоже, ще не встигла захолонути.

— Точно, — говорить Паша. — Корова.

Роги в неї відірвані, права задня нога неприродньо вивернута.

— Шо з нею? — питає малий.

— Мабуть, тягли машиною, — припускає Паша. — Швидкість не розрахували, роги зламались, ногу підвернула.

— Шо ж вони її тут кинули? — дивується малий.

— Чорт його знає, — відповідає Паша. — Поспішали. Анна Карєніна, блядь, — лається він, обходячи тушу мокрою травою.

Малий мовчить. Навіть не перепитує, хто така Анна Карєніна.

Близько десятої підходять до бараків, у яких учора Паша з компанією ховався від обстрілу.

— Давай через вікно, — коротко командує Паша.

Малий слухняно лізе в розбитий отвір, Паша підсаджує його ззаду, лізе слідом. Стрибають по черзі вниз, на долівку. Сідають, привалившись рюкзаками до стіни. Малий дістає з кишені сигарети. Демонстративно, не ховаючись, дістає одну, зі знанням справи розминає її, соває до рота, з іншої кишені дістає запальничку. Паша реагує скоріше на запальничку: вихоплює в малого сигарету, просто із зубів вириває, зіжмакує, викидає. Запальничку забирає теж.

— Ти шо? — ображено кричить малий.

— Не світи, — примирливо каже Паша, — тут прострілюється.

— Да ладно, — малий далі ображається, хоча більше для годиться. Сигарети, втім, ховає, запальничку назад не просить.

Сидять, мовчать. Паші незручно за різкість, малий розуміє, що ображатись, прямо кажучи, немає на що. Тому просто мовчать.

— Їсти хочеш? — першим не витримує Паша.