Сергей Жадан - Інтернат

— Хуй там, — не погоджується мужик. — На третьому.

— На третьому, — мирить їх Паша.

— Точно, — задоволено підтакує мужик.

— Слухай, — говорить Паша, зважившись. — Тут же в підвалі ваші сидять. У цьому ж ось під’їзді. Правильно?

— У підвалі? — перепитує мужик.

— Ну.

— У нас підвали водою залило, ще перед святами, — говорить мужик.

— Суки, водогін перебили, труби порвало, залило все, — підтримує його довготелесий. — Підараси, — додає твердо.

— Почекай-почекай, — не вірить Паша, — як залило? Там же люди сидять.

— Щось ти плутаєш, — відповідає на це мужик. — Нема там людей.

— Точно, — підтримує його довготелесий, підходячи, — нема там людей.

На їхню розмову розвертаються ще кілька чоловіків. Підходять ближче, дивляться недовірливо, прислуховуються, вивчають.

— Ти поняв, да? — довготелесий повертається до пацана, років двадцяти, з периною на спині. — Каже, люди в підвалі.

— Нема там людей, — хрипко відповідає пацан.

— Нема, нема, — підтверджують інші.

— Точно, — глухо повторює хтось із темряви. — Нема. А хто такий? — питає він про Пашу.

— Ветеринара брат, — пояснює довготелесий. — Знаєш? На четвертому живе.

— Знаю, — відповідають йому з темряви. — На третьому.

Треба звідси йти, думає Паша, прямо тепер, куди завгодно. Але як ти підеш, коли на тебе дивляться двадцять пар очей. Дивляться невідривно, дивляться з підозрою.

— Чисто! — кричать за спиною.

Всі нараз забувають про Пашу й повертаються на голос. Із під’їзду виходять двоє. Один зовсім підліток, худий, по-школярськи ламана хода. На голові кубанка, на грудях автомат. Картинно тримає руки на стволі та прикладі. Другий, вочевидь, за головного: теж кубанка, теж автомат, але обвішаний ще якимись кинджалами й пістолетами, як у кіно.

— Чисто! — повторює молодий, знову ж таки картинно дістає сигарету, кидає її в рота, вихоплює запальничку, пробує закурити.

Але запальничка заїдає, лише іскри летять у синю вечорову пітьму. Малий нервує, всі дивляться на нього з неприхованою агресією. Мовляв, чьо вимахуєшся.

— Давай, заходь, — додає від себе старший і відходить убік.

Місцеві натомість заходити всередину не поспішають. Стоять, думають, вагаються. Паша непомітно відтягує малого вбік. Але щось у ньому спрацьовує, щось стримує, він розвертається, підходить до лавочки, пробує ногою, що там лежить, схоже на мертвого пса. Виявляється, шуба. Жіноча шуба. Мокра й замащена глиною. З відірваним рукавом — той валяється окремо. Паші на мить здається, що він упізнає цю шубу. Хоча як тут можна бути впевненим? Чи все таки можна?

— Ей, — окликає він мужика. — Чия шуба?

— Я їбу? — мужик озирається й дивиться на Пашу важко, неприязно.

Паша кладе малому руку на плече, йдуть асфальтовою доріжкою, минають другий під’їзд, третій, четвертий. Нікого не шкода, повторює Паша, нікого.

За липовою алеєю виходять на дитячий садочок. Пролазять крізь діряву огорожу, підіймаються на ґанок, сідають на сходи.

— Їсти хочеш? — питає Паша.

Малий заперечливо хитає головою.

— Куда ми тепер? — питає.

— Спробуємо вийти, — пропонує Паша.

— По темному? — недовірливо питає малий.

— Ніби спокійно, вже не стріляють, — припускає Паша.

— Перебили всіх, ось і не стріляють.

Паша гарячково зважується.

— Посидь тут, — говорить раптом, — почекай мене.

— Ти куда? — лякається малий.

— Посидь-посидь, — кричить йому Паша.

Підводиться, скидає наплічники — спочатку малого, потім свій, — бере битку, підходить до дверей. Штовхає. Двері легко піддаються, зі скрипом відчиняються. Пахне їдальнею й багатоденною вогкістю. Паша дістає мобільник, хоче присвітити, згадує, що той майже розрядився. Та й не потрібне тут світло: вікна в коридорі вибиті, за віконними рамами важко висить низький місяць. Хоч голки збирай, думає Паша й проходить коридором. На підлозі протертий до дір килим, рваний у кількох місцях. Горщики із замерзлими квітами на стінах, чавунні батареї під вікнами фарбовані в білий колір — Паші здається, що він повернувся у власне дитинство, від чого йому відразу ж хочеться повіситись. Прочиняє двері в наступну кімнату. Підлогою розсипані іграшки: машинки, літаки, ведмеді з відірваними кінцівками. Іграшки мають такий вигляд, ніби вони померли. Причому не своєю смертю. Наступні двері прочинені. Паша сторожко вдивляється в коридорну темряву: коридор без вікон, місячне світло сюди не потрапляє, що там далі — незрозуміло. Раптом під ногою в нього щось тонко скрикує. Паша жахається, кидається вбік, виставляє перед собою битку. Тихо. Придивляється. Бачить гумового дворнягу. Наступив у темряві. Лається, швидко проходить у темний коридор, іде навпомацки, виставивши вперед руку з мертвими пальцями. З коридору потрапляє до спальні. Два десятки ліжок, із роздертими матрацами, розірваними подушками, брудними простирадлами. Ніби тут хтось довго й ретельно робив обшук. І нічого не знайшов. На чому ж вони спати будуть? — думає Паша. Так, мовби це зараз найголовніше: на чому будуть спати діти, коли повернуться сюди? На чому вони будуть спати? Не можна ж спати на розтерзаних матрацах? І на вивернутих подушках спати не можна. І лягати на оці ось сірі, перетоптані простирадла — теж не можна. То на чому вони будуть спати, на чому? Паша розуміє, що треба йти, треба забирати малого, який чекає там, на сходах, і йти далі, що тут випасати особливо немає чого, що спати тут, на цих викручених матрацах просто небезпечно, треба йти, йти якомога скоріше, якомога далі, але стоїть, дивиться на розгромлену спальню й не має сил зрушити. Лише дивиться просто перед собою, в чорний отвір дверей, що ведуть до наступної кімнати, і говорить сам собі: туди не заходь, у жодному разі, нізащо, не заходь. І повільно, як мрець у фільмі, рушає на ці двері. Йде, давлячи черевиками рвані подушки, топче простирадла, лишає сліди на розчавлених альбомах для малювання, у жодному разі, говорить собі, нізащо, і йде, переступаючи через коротенькі ковдри, гострі уламки конструктора, не заходь, не заходь, повторює, виставляє вперед руку — і рука провалюється в темряву, по зап’ястя, по лікоть, по плече, нізащо, говорить собі востаннє й провалюється в чорне. І виходить з іншого боку, опинившись у наступній кімнаті, певно, у складському приміщенні при їдальні: вздовж стін стоять порожні полиці, на яких, вочевидь, стояли банки з консервацією, на підвіконні громадяться порожні коробки з-під печива, підлогою розсипано сіль. А в кутку сіріє великий промисловий холодильник. І ось Паша підходить до холодильника. І прислуховується до нього, мов до гігантського мертвого серця. А воно, як і належить мертвому серцю, не подає жодних ознак життя. І тоді Паша береться за ручку — не відчиняй, нізащо не відчиняй! — і тягне її на себе. І в обличчя йому б’є такий нестерпний, такий важкий і вбивчий сморід, щось настільки розрубане, розтерзане й зогниле, щось настільки різане, колоте й ампутоване, що Паша різко згинається, аби не виблювати, а потому стрімголов мчить назад. Вивернуті подушки, зрушені ліжка, чорний коридор, мертві іграшки, прочинені двері, чавунні батареї, місяць за вікном — нестерпно близький, такий близький, аж Паші здається, що сморід іде саме від нього, що це місяць нависає над розбитим містом, поширюючи запах розрізаного тіла. Вискакує надвір, на ґанок, і щойно тут глибоко видихає й хапає ротом свіже повітря, аж закашлюється, лякаючи малого.